Глава 5

—Якого біса? Що ти витворяєш?—хлиплим від страху голосом проговорила я, намагаючись вирватися. Але...дідько! Нічого не виходило! 

—А що витворяєш ти?!

—А що я витворяю?!—передражнила я його, закотивши очі.

—По-перше, не вітаєшся, а це погано. А, по-друге, одягалася так і зваблюєш тут всіх хлопців в окрузі, як корова биків, коли за биками.

—Щоо? Це ти тільки що прирівняв мене до корови?!

—Мені все одно що ти подумала,—кинув Максим і спіймав руку, якою я хотіла дати йому ляпаса.

—Я зрозуміла,—я вдала, що радію цьому, хоча сама не впізнавала свій голос. Натомість цей придурок тепер тримав мої руки над моєю головою однією своєю.—Це ти через те, що сам ні з ким не познайомився і не можеш налаштувати всих проти мене. Чи, може, розпатякати якийсь мій секрет всьому коледжу, так?!—я гірко посміхнулася спогадам.

—Я вже сто разів казав, що то був не я,—прикрикнув Максим.—Те, що я робив я не приховував. Тим більше, що мені нічого за це не буде! Ти ж знаєш це! Сама подумай своєю кучерявою башкою!

—А я подумала і прийшла висновку, що я знаю, що ти підслуховував нашу з Дімою розмовою! Я тебе бачила!

—То може ти хоч раз в житті подумаєш нормально?!

—Це не може бути Діма, тільки ти! Хто після того принижував мене перед всією школою? А хто підтримував? Давай згадаємо і разом посміємося, тобі ж смішно було!

Насправді сміятися мені не хотілося, бо в горлі я відчула комок, який було неможливо проковтнути. Насправді важко згадувати ті часи, коли над тобою знущаються, але ти не потрібен нікому!

Батько покинув, мати б покинула, але я просто для неї прислуга та іграшка. Просто щоб похизуватися перед односельчанами як гарно я вчуся, яка я молодець. Що це завдяки її вихованню, але так хотілося б сказати, що це скоріше всупереч її вихованню. А насправді ж вона навіть донечкою мене ніколи не називає, навпаки говорить, що шкодує, що народила мене. 

Цікаво, як я витримала це все? Коли з одного боку тебе давлять в школі, а з другого боку рідна мати? Завдяки Дімі, бо він весь час був поряд.

—Не такий вже і святий цей твій Діма,—ім'я мого найкращого друга Максим сказав так, наче виплюнув.

—Не святий, але для мене найкращий! Якби не він, то я б не витримала знущань. Між іншим, твоїх, Максимчику.

Я зрозуміла, що чимось мої слова тільки що зачепили його, бо в одну мить він ще більше розлютився. Отже, не сподобалося, що я його Максимчиком, назвала. Прекрасно, схоже, я знаю як тепер буду його називати! 

Раптом вільною рукою він схопив все моє волосся і штовхнув мою голову вперед. Таким чином наші губи зіткнулися. Я хотіла вирватися, коли зрозуміла, що він мене цілує, чесно! Але він не дозволяв і я здалася. 

Нарешті він відпустив мої руки. Звільненою рукою обійняв мене за талію і притягнув ближче, чим викликав якісь незрозумілі почуття. В животі робилося щось незрозуміле, здається, ніби тисячі метеликів там заворушилися. Я не розуміла що це таке відбувається, але мені це одночасно не подобалося, а наче, і навпаки. Він же мій ворог, він же зіпсував мені життя! Чому? Чому я просто не почну його бити руками, а натомість поклала їх йому на шию? В той момент я навіть і не думала про це.

Раптом Максим відсунувся і, понюхавши моє волосся(чи, може, мені так здалося і я це придумала?), відійшов на пару кроків.

—Хотів перевірити як ти цілуєшся.

—І як?—тихо запитала я.

—Навіть не годишся на те, щоб тренуватися на тобі, краще вже декілька помідорів купити. Якщо хочеш вразити когось, то тобі б не завадило це зробити.

Такої відповіді я не очікувала. Чому я очікувала, що він скаже протилежне?! Як я могла стояти і цілуватися з тим, хто ніколи не зміниться? Як я могла...

—Якщо хочеш когось вразити, то піди, не пошкодуй грошей і купи собі манекен, щоб навчитися обійматися спочатку, а потім до помідорів приступай!—гаркнула я.

—Думаю, з манекеном це буде робити набагато приємніше!

Господи, він знову мене принижує! Коли я перестану довіряти людям?! Козел! Придурок!

—Наступного разу...

—Наступного разу не буде, батончику!—перервав Максим мою спробу сказати щось таке, щоб це було схоже на фрази з відосиків "Як гарно не урити, а закопати" або "Якщо тобі сказали (...), то відповідай...".

І знову це тупе прізвисько! Ну любила я в дитинстві шоколадні батончики, і що? Та що там любила, і зараз їх люблю.

—Максиме, ти придурок, ти справжнісінький придурок!

За цими словами я підійшла до нього і дала гучного ляпаса. 

—Мені здається, чи тобі личить штучний рум'янець, Максимчику? Аревідерчі, хотілося б, щоб ми більше не зустрічалися!

І я така вся горда, гарна і крута попрямувала в сторону будинку Каті. Сьогодні вона дала мені ключі від хвіртки, будинку і ще від чогось, тому я без проблем увійшла. Та, підійшовши до дверей будинку, я зрозуміла, що їх з Олегом вдома немає. 

Вдома мені не сиділося, тому я вирішила сходити закупити зошити на навчання. Я перевдягнулася в чорний топ та коротні джинсові шорти з завищеною талією. Зверху накинула рубашку, довжина якої закінчувалася там, де закінчувалася довжина шортів, і розстебнула ґудзики. Я одягнула білі босоніжки на високій платформі і прихопила білу сумку. 

Замикаючи двері, я паралельно набирала  Дімин номер.

—Алло,—буркнув він.

—Привіт, а я вже вдома. Я тобі зараз таке розповім.

—Ну здивуй мене...

—Зі мною в одній групі буде Максим. Максим Булгаков. Прикинь. Я його бачила сьогодні,—говорила я, відчиняючи хвіртку.

—Тобто? А він якого там робить?! І який він? Змінився? Він до тебе говорив? Бачив тебе?

—Та бачив, бачив. Як був придурком, так і залишився.

Я вже замкнула хвіртку і почала йти, чекаючи відповіді Діми. Але він мовчав. Я зітхнула і продовжила.

—Ти уявляєш, той придурок, якому я заїхала кулаком в яєчню в автобусі і є наш Максимко!—я засміялася.

—А ще придурок Максимко твій сусід!—почула я доволі знайомий голос і різко повернула голову. Не може бути! Той придурок стояв, спершись на хвіртку...Це ж...це ж той дім...То це що виходить?! Він мене переслідує і це він за мною підглядав?!—А ще придурок Максимко бачив її майже голою і цілував!—сказав він так, що Діма це прекрасно почув. Після цього він почав нахабно посміхатися, а я чекати відповідь Діми...