Глава 4

Це той, кого я одночасно боюся і ненавиджу. Але скоріше, я ненавиділа себе. За що? За те, що я не не могла себе захистити. За те, що дозволяла себе принижувати знову і знову 

Я покліпала очима і вщипнула себе за руку. Ні, ні, ні! Цього не може бути! Це ɞіⲏ. Це Максим Булгаков, мій колишній однокласник. Ноги стали, неначе ватяні. Серце стукало десь у горлі. Він же мене не впізнав? Та кого я обманюю, він очей з мене не зводить, отже впізнав. 

Що ж тепер буде? Він знову візьметься за старе? Ні, я йому не дозволю, не тепер! Дзуськи! Я вже не та Аліна, в якої можна було забирати речі, гроші, яку можна було бити. І це ще не найгірше, що він робив зі мною.

—Аліно, ти мене чуєш? Сподобався той хлопець?—Віта вміло порухала бровами, коли прослідкувала за моїм поглядом.

—Боже борони, щоб він мені сподобався,—тихо пробурмотіла я.

—А він на тебе, здається, запав, очей не зводить,—засміялася дівчина, та я і сама засміялася. Це просто смішно. Я знала чому він так дивиться, але чи варто говорити про це Віті? Я не хочу, щоб хтось знав про те, що я була жертвою булінгу...

—Ну не знаю, а раптом він маніяк і просто шукає собі нову жертву?

Уявляю Максима в цій ролі. Мені від цього стало ще смішніше. Здається, ми привернули увагу, бо до нас підійшов сіроокий шатен високого зросту і привітно посміхнувся.

—Можна з вами познайомитися? Мені подобаються веселі дівчата.

—А нам подобається Олег Вінник, такщо нам не по дорозі,—дещо різко відповіла йому Віта.

Раптом мені згадався момент, коли Максим сказав, що на мене поведеться або сліпий, або алкаш. Не знаю чим я тоді керувалася, але коли я побачила, що той Максим ще досі таращиться в мою сторону, вирішила довести чи то йому, чи то собі, що це не так.

—А чому б і ні?—я посміхнулася на всі свої тридцять два.—Мене Аліна звати, а тебе як?

—Мене Артем.

Спочатку Віта з ним не говорила, але потім це змінилося. Нарешті прийшли двоє викладачів, що проводили нам онлайн-консультацію і ще якась жіночка. Напевне, заступник директора. Не сам деректор точно, бо, наскільки мені відомо, це чоловік.

Ми пройшли в якусь залу з двома рядами столиків.

На чомусь, типу сцени стояв стіл, на який під час виступів кладуть предмет, звідки читають. Біля нього красувався державний прапор та зліва вже звичайний стіл.

Я з новими друзями сіла на місця в перших рядах за одним столом. Раптом біля мене ще хтось сів. Я повернулася з дружелюбною посмішкою, але вона швидко зникла.

—Туманова, ти вітатися розучилася чи що?

Я здивовано повернула голову ще раз. Зачекайте, цей голос...Тоді, в автобусі! Це я зарядила Максиму! Максиму Булгаковому! Глянула б я тоді йому в лице і впізнай би його, так я б не раз його вдарила по його яєчні! Був би в нього там цілий омлет! 

—Не задовольняюсь подібним своєрідним...ммм, дай подумати. Своєрідним злегка сумнівним заняттям,—я зробила вигляд, ніби задумувалася і задоволено посміхнулася.

Нарешті та жіночка почала говорити, щоб ми по черзі виходили за якимось документом формату А4 в файлику. Як вона сказала, без нього та паспорта нас до екзамену не допустять. Оскільки у Максима прізвище починається на "Б" він пішов одним із перших, а я сіла на його стілець. Таким чином між мною і Вітою залишався один пустий. Вона здивовано підняла брови, а потім щось собі придумала і тихенько захіхікала.

Хтось(цікаво аж хто?) торкнувся пальцем мого передпліччя, але я вдала, що не помітила і надіялася, що він знайде собі нове місце. Та Максим швидко підняв мене за тканину сукні і висадив на моє місце, а сам сів на своє. Та що він собі дозволяє?! 

Я почула як Віта знову тихенько засміялася. Натомість я закотила свої бірюзові очі, які навкруг зіниць були світло-карі. Нарешті жіночка сказала:

—Туманова Аліна Сергіївна. 

Я хотіла вийти, але Максим навпаки нахабно посміхнувся і розклався на стільці.

—Може пропустиш?

Та той придурок позіхнув і закрив очі.

—Туманова Аліна Сергіївна,—знову повторила жіночка.

—Та іди до біса, Булгаков, я через Артема та Віту пройду,—роздратовано сказала я. Та цей придурок швидко обхопив мої ноги руками та, максимально підсуваючись до стола, що стояв позаду, проштовхнув мене між своїми колінами та нашим столом. 

Я вже думала, що то в нього щось людське проявилося, та на кінець він мене вщипнув за ногу. Якби ми були в якомусь іншому місці, я в нього б щось кинула. А так я начепила на себе посмішку і попрямувала по той документ. Коли я повернула голову, то побачила, що той придурок починає вставати, щоб мене пропустити. До біса його! Я підійшла до одного з столика в передніх рядах. Там сидів лише один блондин, та виглядав він якимось засмученим.

—Можна? 

—Так, звичайно,—він спробував посміхнутися, а я опустилася на стілець поряд з ним.

Поки абітурієнтам роздавали документи, я вирішила познайомитися з сусідом по столу та розвеселити його. Виявилося, що його звати Тимур і він не хоче вступати на цю професію і його змусили батьки. А насправді ж він бажає бути фотографом. 

Невдовзі викладачі почали розповідати які теми з Історії України та Української мови нам краще повторити. Я уважно слухала, а дещо навіть записувала в блокнот. Потім Тимур попросив у мене ручку або олівець, бо в нього перестала писати. Повернувшись, я помітила важкий погляд Максима в нашу сторону. Хотілось показати йому середній палець, як я зробила це сьогодні зранку тому нахабі, але я стрималася.

Під кінець консультації Тимур мені дав на листочку свої контакти. Я посміхнулася і зробила те ж саме. Накінець викладачі повідомили, що списувати не можна, проте потрібно взяти з собою воду та ліки, якщо комусь потрібно. Нарешті нас відпустили. На виході я попрощалася з Вітою та Артемом. Ми домовилися завтра після екзаменів підти погуляти в парк. 

Я вирішила не турбувати Катю і заодно пройтися додому пішки. Проте, як тільки я перейшла перший пішохідний перехід, хтось смикнув мою руку з великою силою. Я навіть не встигла скрикнути чи щось зробити, як опинилася прижатою до стіни. Піднявши погляд, я помітила розлюченого Максима. Видно що він важко дихає, бо його груди швидко здіймалися вверх-вниз і він був небезпечно близько.