Глава 1

Я сиділа в автобусі та сумно проводила поглядом поля та села, що пролітали повз. Ох, ну і спека! Я дістала з рюкзака зошит з конспектами та вирішила використовувати його в ролі віяла. Нарешті хтось відкрив зверху люк і подуло вітерцем. Я блаженно закрила очі і поринула в свої думки.

Цього року я закінчила школу і зараз їду місто яке є районним центром району, що межує з нашим з ціллю здати екзамени на вступ до коледжу на підприємця. Я раділа, що побачу там знайоме обличчя, бо туди вступав мій найкращий друг Діма. Взагалі ми домовлялися разом поїхати, але він не прийшов і на дзвінки не відповідав. Таке рідко буває, але напевно, його мама вмовила поїхати його в день екзамену і залишитися щось допомогти по господарству. Більше причин я не бачила, адже про погане мені думати не хотілося.

Дуже скоро я поринула в сон. Прикинулася я від того, що хтось легенько штовхає мене в плече.

—Мамо, ще п'ять хвилин,—сонно сказала я та ще зручніше вмостилася.

—Так, вставай, сонце, бо ти мені все плече обслюнявила, —почула я зовсім поряд насмішкуватий хлопчачий голос і швидко схопилась. Мені знадобилося секунд зо три, щоб повернутися в реальність і зрозуміти, що я не вдома, а в автобусі. Я похапцем почала збиратися, коли зрозуміла, що правда спала на плечі незнайомця і залишила мокрий слід на чорній тканині. Мені стало соромно і я хотіла якомога швидше вийти, та хлопець вставати не поспішав.

—Можеш дати пройти?—дещо роздратовано сказала я, дивлячись вбік, щоб не дивитися на сусіда по місцю, бо мені було соромно. 

—Нууу,—він зробив вигляд ніби задумався,—хіба якщо гарно попросиш.

Я ще більше почервоніла, коли зрозуміла на що тут натяк. Вдихнувши і видихнувши, я вдарила його в слабке місце кулаком вільної руки і, поки він зігнувся, швидко пройшла повз нього.

—От вівця!—почула я при виході з автобуса та носом чула, що пахне жареним і треба валити.

 На вокзалі я шукала знайоме обличчя старшої сестри Каті, яка мала мене зустріти, але її ніде не було. Одною рукою тримаючи сумки, я попрямувала до великої білої будівлі, де була велика вивіска з надписом "Автовокзал", паралельно набираючи сестру.

—Алло,—почула я знайомий винуватий голос Каті.

—Катю, де ти? Я тебе не бачу,—нервово проказала я, оглядаючись по сторонах.

—Алінко, сонечко, вибач, мене терміново викликали на роботу, я чесно хотіла попередити, але тут...

—Зачекай, не таратор. Де мені тебе чекати і на котру годину?—швидко поцікавилась я, крутячи головою ледве не як сова. Молодець, Алінко, вже в першу годину перебування в місті знайшла проблеми на свою голову! Мені треба вручити Оскар.

—Ти пам'ятаєш де я живу? Виклич таксі і подзвони, коли приїдеш, добре? Я подзвоню Олегу, щоб він відчинив тобі хвіртку.

—То чому він не приїде, якщо він вдома?—я закотила очі.

—Та тому що він за Марком приглядає. Все, давай, люблю-цілую-обймаю!

Я ще хотіла щось сказати, та Катя відключилася. Я важко видихнула та подзвонила до таксі, але вільних автівок не було. Я почала скиглити, вже уявляючи скільки мені йти і як у мене відвалюються руки від цих важких сумок. От хто мене просив брати скільки одягу всього на кілька днів? Добре, що я одягнула свої білі кросівки, а не босоніжки на шпильці. 

Щоб перехитрити того типа з автобуса, я вийшла через вихід на платформи і обійшла автовокзал, нахвалюючи себе за цей геніальний план. 

Вже коли я відійшла далеко, то розслабилася і вирішила купити собі молочний коктейль зі смаком банану і посидіти в парку, що був неподалік. Приблизно рік тому ми гуляли тут з Катею, коли я приїздила на осінні канікули. Я зручно вмостилася на лавку і почала пити коктейль.

Та моє заняття перервав вхідний дзвінок. Я одразу зрозуміла хто це, бо така мелодія в мене стоїть тільки на одну людину.

—Фух, нарешті, я тобі разів двадцять дзвонила,—з підвищеним голосом промовила я.—Ти куди пропав? Я навіть водія попросила зачекати п'ять хвилин, а ти...

—Алін, мої заяви на вступ до коледжу анульовано,—тихо сказав Діма.

—Як анульовано?—я не розуміла як так сталось і ледве не впустила телефон і свій коктейль.

—А ось так, я навіть в коледж дзвонив, але вони трубку не беруть, уявляєш?

—Уявляю,—тихо сказала я. Я знала як для Діми було важливо вступити на підприємця. Він мріяв про це з самого дитинства...

—Схоже, що їм на лапу дали. І я навіть знаю хто,—процідив крізь зуби Діма.—Це старррий. Він хотів, щоб я пішов в десятий клас і тепер скористався тим, що мама ще досі його кохає.

—Навіть не знаю, що сказати. То ти тепер далі в школу?

—В мене немає іншого вибору, Алін.

Я ковтнула клубок, що з'явився в горлі і хотіла відповісти, та побачила знайому постать в чорній футболкі з червоним драконом та в чорних джинсах. А він що тут робить?

—Чорт,—проговорила я, беручи сумки.—Діма, давай я тобі пізніше передзвоню, добре?

—А що...

—Потім розкажу, давай, цьом.

Я швидко побігла до виходу з парку і вирішила перебігти дорогу. Коли я це зробила, на світлофорі стало червоне світло для пішоходів. Я стала, щоб відхекатися і пішла короткою дорогою до дому сестри. От треба ж було мені вляпатися так! І в перший же день!