ЕПІЛОГ — РІК ПОТОМУ

У їхній квартирі пахло свіжою випічкою. Ліда зранку приготувала улюблені булочки Марічки, та й сама не могла стримати усмішку: сьогодні був особливий день.

Рівно рік тому вона стояла поруч із Макаром, тримаючи його за руку, боячись навіть поворухнутись, аби не злякати це нове, велике, тихе щастя.
А тепер… тепер їхнє життя текло так природно, що сам Бог ніби писав його.

Мала вбігла до кухні, притискаючи до себе зошит.

— Ма-ар-аку! Дивись! Я сама написала “татко”!

Ліда усміхнулася. Вона знала: Марічка назвала його татом ще в день весілля. Але це слово, написане дитячою рукою — було зовсім іншим.

Макар узяв зошит так бережно, як тримають кришталеву річ.
Погладив напис. Подивився на дівчинку.

— Це найкращий подарунок, який я коли-небудь отримував, — сказав він і обійняв її.

Марічка залізла до нього на коліна і пригорнулася, як завжди.
Бо він був її татом. Не за кров’ю.
За вибором.

Він часто робив Ліді сюрпризи: букети, вечері, маленькі прогулянки містом.
Він любив ходити.
Бо колись не міг.

Ліда щоранку прокидалась від того, що він торкався її волосся — легенько, ніжно, ніби дякував за те, що вона є.

Увечері вони втрьох дивилися мультики.
Марічка засинала першою — завжди на Макарі. Він не ворушився, бо знав: це її найбезпечніше місце у світі.

Ліда підходила до них, накривала пледом, і Макар дивився на неї так, як чоловіки дивляться лише раз у житті — коли знають, що знайшли свою людину.

Пізніше, коли Марічку перекладали в її ліжечко, вони залишались удвох.
І Ліда щоразу думала, що ніколи не бачила такого погляду — ніжного, мужнього і безмежно люблячого.

Увечері, коли місто вже згасало, вони стояли на балконі.
Макар обіймав її ззаду, поклавши підборіддя на її плече.

— Знаєш, — тихо сказав він, — я інколи думаю: якби ти не зайшла тоді в моє життя…

— Тсс, — Ліда поклала пальці на його губи. — Не треба "якби". Ми вже тут.

Він поцілував її пальці, а потім — щоку, шию, плечі.
Без поспіху. З тією любов’ю, що накопичується з роками.

Вона повернулась до нього, торкнулась його обличчя:

— Дякую, що ти мій дім.

— Ні, Лідонько… — прошепотів він. — Це ти мій.

Вони поцілувалися — м’яко, зріло, по-домашньому.
Так, як цілуються ті, хто вже не боїться втратити.
Бо знає: любов стала частиною їхнього життя.

Рік тому вони боялися майбутнього.
Сьогодні — будували його.

У квартирі тихо, тепло і пахне булочками.

І все, що було раніше — біль, страх, боротьба — зникло, розчинилося.
Залишилось тільки те, що вони створили разом.

Сім’я.

І це вже назавжди.