Фінал книги

Весілля було маленьким. Таким, як мріялося Ліді — без зайвих людей, без галасу, без того гучного штучного блиску, який завжди лякав її після всього пережитого.

У залі панувало м’яке світло, на столах стояли прості живі квіти, а музика грала неголосно — так, щоб не заважати словам і почуттям.

Марічка, у ніжній сукенці кремового кольору, тримала Макара за руку, ніби боялась відпустити його хоч на хвилину. Він погладжував її маленьку долоньку, і Ліда бачила — він уже не просто чоловік, якого вона доглядала. Він став тим, хто носить у собі тепло для двох: для неї та її дитини.

Коли вони вийшли до гостей, у залі стихло.
Макар стояв поруч із нею. Лише рука Ліди тихо, майже непомітно підтримувала його. 

— Ти готова? — прошепотів він їй.

— Так, — усміхнулась вона. — А ти?

— Тепер — завжди.

Вони промовили обітниці тихим голосом, ніби боялись злякати щастя.
Не було красивих підготованих слів — було тільки щире.

— Лідо, — сказав Макар, — ти повернула мені не просто ноги… ти повернула життя. І я обіцяю берегти твоє так само, як ти берегла моє.

У Ліди тремтіли руки.
Вона сказала:

— Макаре… ти навчив мене знову довіряти. І знову любити. Ти став опорою, коли мені здавалося, що я більше ніколи не зможу спертися ні на кого. Я обіцяю бути з тобою — у всьому. І любити не лише тебе, а й те, ким ти стаєш кожного дня.

Марічка, не витримавши, обняла Ліду за ногу, а потім шепнула:

— Тепер у мене є тато?

Макар став навколішки  — і притиснув дівчинку до себе.

— Завжди, сонечко.

Гості плакали. Ніхто цього не приховував.

Перший танець

Музика заграла тиха, знайома.
Ліда взяла Макара за руки. Він зробив крок — один, другий — і більше ні на кого не дивився.

Тільки на неї.

Танцювали повільно, ніжно, ніби в тумані. І весь світ зник.

— Знаєш… — прошепотів він. — Якби не ти… я ніколи б не знав, у чому сенс.

Ліда приклала пальці до його щоки.

— Сенс — у тому, що ти тут.

Після свята

Квартира  зустріла їх тишею, яку вони так любили.
Марічка спала в кімнаті, обіймаючи м’якого ведмедика.
Ліда і Макар стояли посеред вітальні, не знаючи, що сказати — бо інколи слова зайві.

— Ми тепер сім’я, — сказав він тихо.

— Так, — відповіла вона. — Справжня.

Він підняв її обережно, так, як роблять чоловіки, що знають, для кого живуть.
І поніс до їхньої спальні.

Не для пристрасті.
Не для доказів.

А щоб почати життя, яке вони будували крок за кроком, дотик за дотиком, вибором за вибором.

Життя, у якому не було місця страху.

Лише любов.