Розділ двадцять четвертий "Той, хто вибрав вас двох

Наступного ранку квартира була незвично тиха. Тільки дитячі кроки, обережні й притишені, мов у коридор проникла якась казка. Марічка першою прокинулася — як завжди. Вона прокрокувала до кухні, де вже сидів Макар, перебирав у руках маленьку оксамитову коробочку й, здавалось, боявся навіть торкнутися повітря, щоб не злякати власну сміливість.

— Макар… ти шо це? — прошепотіла вона, нахиливши голову.
Сині очі блиснули цікавістю.

Макар подивився на дівчинку якось по-особливому — так, як дивляться чоловіки, що давно вже люблять не тільки жінку, а й маленьку частинку її світу.

— Це… важлива річ, Марічко. Дуже важлива. І мені треба, щоб ти мені допомогла.

Дівчинка серйозно кивнула.

— То я поможу.

Макар присунув коробочку до неї, але не відкрив.

— Чуєш… — він зітхнув глибше, ніж зазвичай. — Ти ж знаєш, що я… люблю тебе і твою маму? Що я… ну… хочу бути з вами. Не просто жити в одному домі. Я хочу бути вашим.
Пауза.
— І твоїм татом. Якщо ти… якщо ти не проти.

Марічка кліпнула швидко-швидко, підняла на нього ті самі великі очі, в яких завжди світилося щось більше за вік.

— А ти мене не залишиш? — спитала вона тихо.
Дитяче серце — воно ж боїться не кільця, а втрати.

Макар зіщулився на міліметр, так ніби це питання розбило щось усередині нього.

— Ніколи, — відповів він. — Я залишуся з вами завжди, якщо мама буде не проти. І якщо ти мені дозволиш.

Вона підповзла ближче й обняла його за шию так щиро, так міцно, що слова стали зайвими.

— Я хочу, щоб ти був моїм татом, — прошепотіла. — Бо ти добрий. Бо ти нас любиш. Бо мама з тобою сміється.
Вона відхилилась. — А мамі ти зробиш сюрприз?

Макар усміхнувся по-чоловічому, трохи хитро.

— Зробимо разом.

Ліда прокинулася від тихого шурхоту. У кімнаті пахло кавою й теплом. А ще — тривогою, такою несподівано солодкою, що серце не розуміло, чому б’ється швидше.

Вона вийшла у вітальню й застигла.

Марічка у святковій сукенці.
Макар у білій сорочці.
Свічки.
Букет троянд у руках дитини.

— Це що?.. — голос зірвався.

Марічка підійшла, простягла квіти:
— Мам, це для тебе. Бо ти в нас найкрасивіша.

І поки Ліда нахилялась, торкалась щічкою до дитячого скроні, не помітила, як Макар став на одне коліно.

Він чекав. Терпляче. З любов’ю, яку не треба було доводити словами — вона світилася в кожному його русі.

Ліда завмерла. Повільно підняла погляд — і світ зупинився.

— Лідо… — тихий, низький, абсолютно щирий голос. — Я вже живу з вами. Я вже не уявляю жодного ранку без вашого сміху, без Маріччиного "добранку", без тебе поруч.
Він відкрив коробочку — кільце тремтіло в променях ранку.
— Якби не ти, я б не знав, для чого мені все те життя, яке було до тебе.
Напівусмішка.
— Ти вийдеш за мене? І дозволиш бути частиною вашої сім’ї? Її татом. Твоїм чоловіком. Вашим домом.

Ліда поставила руку на груди — там, де не вистачало повітря.
Очі повнилися сльозами.
Марічка притулилася до її ноги, підштовхуючи, мов маленька фея підтримки.

— Так… — Ліда прошепотіла, але так, що голос розтріскався від щастя. — Так, Макаре… Бо ти й є наш вибір.

Він встав, обійняв їх двох одразу — так, ніби збирався тримати завжди. Бо й справді триматиме.

Марічка підстрибнула:

— Мамо, він тепер наш татко! Я сама дозволила!

Ліда засміялася крізь сльози й поцілувала доньку в маківку.

— Я знаю, сонечко. І я дуже рада.

А потім Макар поцілував Ліду. Ніжно. Обережно. Але з тією силою, яка буває тільки у чоловіків, що не вагаються в своїх почуттях.

І дім раптом став теплішим.
Бо сім’я — це не кров.
Це вибір.
І сьогодні вони зробили його разом.

У домі Устименків завжди пахло яблучним пирогом і чимось спокійним, ситим — таким, що буває тільки там, де давно живе любов. Макар з’явився на порозі з тією самою невластивою йому хвилюючою усмішкою, від якої мати одразу кинула поглядом на його руки — і помітила коробочку.

— Невже?.. — прошепотіла вона, притискаючи долоні до грудей.

Батько, стриманіший, але з тією самою теплою іронією в очах, підняв брову.

Макар сів перед ними, як дорослий чоловік, який чітко знає, що робить.

— Я зробив пропозицію Ліді, — сказав він просто. — Вона сказала "так". І… я попросив у Марічки дозволу бути її татом. І вона… погодилась.

Мати розплакалася першою — тихо, щасливо, з тією гордістю, яка не потребує ані слів, ані пафосу.
Батько встав, підійшов до сина, поклав долоню на плечі.

— Я пишаюся тобою, синку. Це чоловічий вчинок.

А мати тільки обняла його, як колись маленького — але вже без страху, що він відступить від свого вибору. Бо в його очах було щось нове — спокій, що приходить до тих, хто нарешті знайшов свій дім.

— Приведи їх до нас у гості, — сказала вона. — Тепер ви — сім’я.

Макар усміхнувся.
Так, сім’я. Нарешті.

Робочий ранок почався звично: коротка нарада, плани на місяць, сухі цифри та чіткі стратегії. Але всі помітили, що директор сьогодні… інший. Усмішка не те що не зникала — вона жила окремим життям.

— Колеги, — сказав він наприкінці, дістаючи зі столу акуратну стопку кремових конвертів. — У мене до вас маленька новина.

У кімнаті настала така тиша, наче всі чекали на рішення про підвищення зарплати.

— Я одружуюся, — сказав він спокійно, але в голосі вібрувала гордість. — І я б хотів бачити вас серед гостей.

Конверти розлетілися по кабінету, як теплі листи щастя.

— Ліда? Та сама Ліда? — прошепотіла Іра з бухгалтерії.
— Та що ви кажете!
— Пощастило!
— І нареченій, і вам, шефе!

Макар тільки хмикнув, але в очах його було таке світло, що навіть найбільш сухі та стримані співробітники усміхалися.

— І так, — додав він, — Марічка сказала, що я можу бути її татом. Так що… офіційно я стаю найщасливішим чоловіком і татом одночасно.

Офіс вибухнув оплесками.
Хтось навіть не стримав сліз.
І ніхто — абсолютно ніхто — не здивувався, що цей чоловік нарешті знайшов своє "далі".