Розділ двадцять третій. “Поруч зі мною”

Корпоратив мав бути звичайною подією — формальні привітання, келихи вина, музика на фоні.
Але для Макара й Ліди це був рубіж.
Перший вечір, коли вони виходили не як чоловік і жінка, що випадково зійшлися в одній квартирі…
а як пара.

У коридорі він поправляв манжети своєї білосніжної сорочки, а Ліда стояла біля дзеркала, нервово торкаючись золотих сережок.
Вона одягла просту, але дуже жіночну чорну сукню, що м’яко підкреслювала її талію.
Його погляд на мить завмер — за останні місяці він бачив її по-різному, але такою… такою ще ніколи.

— Ти… — він ковтнув повітря, ніби збирався видати технічну характеристику, але вийшло по-людськи щиро. — Ти неймовірна.
— Це просто сукня, — вона опустила погляд.
— Ні. Це ти. А сукня просто не має шансів зіпсувати красу.

Вона почервоніла, а він підійшов ближче й м’яко взяв її за талію, відчуваючи, як вона ледь помітно здригається під його дотиком.

На корпоратив вони заходили повільно, але не тому, що він не міг іти. Ні.
Сьогодні Макар йшов повністю сам — рівно, впевнено, трохи урочисто, бо кожен його крок був історією.
Ліда йшла під руку з ним, і він тримав її так, що ніхто навіть не подумав, що це просто супровід.
Ніхто не міг не зрозуміти — це його жінка.

У залі стихли голоси, коли вони з’явилися.
Лише кілька секунд, але це була тиша, яку складно не відчути.

— Ого… — прошепотіла хтось.
— Він повернувся… і не сам, — додав інший.

Костянтин, колега, який завжди був радше веселим хуліганом, підійшов першим.
— Лідо, ви сьогодні просто… — він зробив жест, який означав “без слів”. — А ти, брате, взагалі молодець.

Макар тільки взяв Ліду за руку ще міцніше.
— Я не сам молодець, — сказав він так, щоб чули. — Ми молодці. Разом.

Ліда відчула, як щось тепле хвилею піднімається в грудях.
Вперше в житті вона не здавалася тінню — вона стояла поруч із чоловіком, який не приховував її, не боявся чужих поглядів, не соромився сказати “вона моя”.

Коли музика стала тихішою, вони вийшли на балкон.
Холодний вечірній вітер торкнувся її плечей, і він, не думаючи ні секунди, зняв з себе піджак і накинув їй на плечі.
— Мені не холодно, — спробувала заперечити вона.
— А мені так спокійніше, — відповів він.

Вона тихо засміялася, дивлячись у темне небо.
— Ти вже поводишся як…
— Як чоловік, який знає, кого хоче. Так? — він глянув їй у очі.
— Так… — прошепотіла вона.

Він торкнувся її щоки, м’яко, ніжно, але впевнено.
Його пальці пройшли по лінії її скроні, повільно, ніби він боявся пропустити якусь частинку.
Вона заплющила очі на мить — і цього було достатньо, щоб він зрозумів: вона дозволяє. Вона хоче.

Але він не став цілувати.
Ні.
Не тут, не під десятками очей за склом.
Він лише провів пальцями по її долоні й сказав:

— Лідо… З цього вечора я хочу, щоб світ знав: ти поруч зі мною не випадково. І я не дозволю нікому цього знецінити.

Вона підняла очі й побачила в ньому не тільки силу, а й ніжність, яку він приховував так довго.
Вперше за багато років вона відчула себе гідною… бажаною… важливою.

Повертаючись у залу, він несподівано нахилився до неї й прошепотів на вухо:
— Зараз, коли я йшов по коридору… я думав тільки про одне: ти — моя найкраща перемога.

Її серце вибухнуло теплом.

І в ту мить Ліда нарешті повірила:
вона вже не просто жінка, яка рятує когось —
вона жінка, яку обрав чоловік, сильний і живий, що знову стоїть на своїх ногах.

Вони повернулися додому пізно.
Корпоратив втомив обох — не фізично, а емоційно.
Це був вечір, який оголив нерви, відкрив щось важливе, щось нове.
Коли двері зачинилися за їхніми спинами, настала тиша, зовсім інша, ніж у залі.
Тиша, в якій залишились лише він і вона.

Ліда повільно зняла з плечей його піджак і хотіла повісити —
але Макар підійшов ззаду й зупинив її рух.
Легенько, ненав’язливо, але так, що її пальці мимоволі завмерли на тканині.

— Залиш, — тихо промовив він. — Потім.

Вона відчула, як його теплі руки торкнулися її плечей, ковзнули вниз по руках.
Повільно, ніжно, ніби він боявся злякати цей момент.
Ліда обернулась, і Макар опинився так близько, що вона відчула його подих.

— Ти сьогодні… була моєю гордістю, — сказав він, дивлячись у її очі так, що вона ледь не зомліла.

— Я просто була поруч, — прошепотіла вона.

— Ні.
Ти була тією жінкою, з якою я хочу бути всюди.
І завжди.

Її серце засмикнулось, як від ніжного болю.
Він підвів руку, торкнувся її підборіддя й злегка підняв, щоб вона подивилася на нього.
У його погляді не було сумнівів.
Не було страху.
Тільки бажання й тепло.

— Лідо… — він ковтнув повітря так, ніби стримував себе.
— Якщо я торкнуся тебе зараз… я вже не зупинюся.

Вона повільно поклала долоню йому на груди, відчуваючи сильні, впевнені удари серця.
— Не зупиняйся.

Ці слова стали тим, чого він чекав.

Його поцілунок був не різким і не голодним — ні.
Він був усвідомленим, повільним, теплим…
таким, у якому було все, що він боявся сказати словами.
Його губи накривали її м’яко, але невідворотно, як хвиля тепла, від якої в неї підкошувалися коліна.

Він обійняв її за талію й притягнув ближче.
Її руки самі опинилися на його шиї.
Поцілунок поглибився — повільно, впевнено, ніби він смакував кожну мить.

Він відсторонився на секунду, вдивившись у неї.

— Ти тремтиш, — прошепотів.
— Від тебе, — не приховуючи відповіла вона.

Макар торкнувся її щоки, потилиці, пальці ковзнули по її шиї, її ключицях.
Його дотики були теплими й уважними — він ніби вивчав її, запам’ятовував, дозволяв собі нарешті відчувати.

Він підхопив її під коліна, легко, впевнено — так, ніби ніколи не мав проблем із ногами.
Ніс у спальню, не відриваючи погляду.
І там, у напівтемряві, лише під м’яке світло настільної лампи, він ліг поруч, не поспішаючи, не роблячи різких рухів.