Розділ двадцять другий. “Повернення в офіс”

Ранок почався з відчуття урочистості, хоч ніхто цього вголос не казав.
У квартирі пахло кавою, чистою сорочкою й хвилюванням.
Ліда стояла біля дзеркала, поправляючи комір на його темно-синій сорочці — він обрав її сам, але пальці все ще трохи тремтіли.

— Гарно виглядаєш, — сказала вона, усміхаючись.
— Ти просто добре прасуєш, — пожартував він, намагаючись приховати хвилювання.
— А ти — добре ходиш, — м’яко відповіла вона.

Справді, ходив він уже впевнено. Без милиць, але з тією внутрішньою обережністю, що з’являється після довгого болю.
Марічка тим часом сиділа на підлозі, ліпила з пластиліну “татка Макара” й радісно вигукувала:
— Макаааар на роботу! Макаааар сильний!

Він засміявся, опустився на коліна, обійняв малу й підморгнув:
— Ти моя головна мотивація, мала.

Офіс зустрів його запахом кави, клацанням клавіатур і м’яким шумом знайомих голосів.
Колеги, що звикли бачити його колись самовпевненим, тепер завмерли. Не від жалю — від поваги.

— Макаре! — Костянтин першим кинувся назустріч, міцно потиснув руку. — Ну ти й тримав інтригу!

— Треба було трохи часу, — просто відповів він.

Його посадили за старе робоче місце. Екран, клавіатура — усе знайоме, майже рідне. Та коли він поклав руки на клавіші, серце шалено закалатало.
Код біг рядками, як колись біг його розум — вільно, точно, глибоко.
Я повернувся, — подумав він.

Ліда чекала у холі, біля кавомашини. Вона прийшла “просто підтримати”, але насправді їй було важливо побачити цей момент.
Коли він вийшов після першої зустрічі, його погляд був таким живим, що вона не стрималася — підійшла ближче, торкнулась руки.

— Як відчуття?
— Як після довгого польоту, коли знову торкаєшся землі… але цього разу не падаєш.

Її очі наповнились тихою гордістю.
— Ти молодець.
— Ні, ми молодці, — поправив він. — Якби не ти, я б не дійшов.

Він нахилився трохи ближче, не думаючи про сторонні погляди, просто дозволив собі цю мить — торкнутись її щоки пальцями, провести по шкірі, що пахла теплом і кавою.
Навколо шумів офіс, життя вирувало, а між ними панувала тиша, у якій не треба було нічого пояснювати.

Коли вони вийшли надвір, місто дихало осінню.
Листя кружляло у повітрі, люди поспішали, і серед цього руху вони йшли поруч — ніби двоє, що нарешті зійшлися після довгих паралелей.
Він узяв її за руку, впевнено, без вагань.

— Я зрозумів щось сьогодні, — сказав він тихо. — Я не просто повернувся до роботи. Я повернувся до життя.
— І яке воно?
— Справжнє. Бо в ньому є ти.

Вона усміхнулась, не стримуючи сліз.
А він ішов поруч — рівно, міцно, самостійно.
І це було найбільше диво з усіх, що траплялися у їхній історії.