Розділ двадцять перший. “Ранок після…”

Сонце прослизало крізь фіранки м’якими смужками, лоскочучи повітря ароматом кави й теплом нового дня. Тиша в домі була особлива — жива, але спокійна. Наче сама любов дихала поруч.

Ліда лежала поруч із Макаром, її волосся розсипалось по подушці, а на губах жила ледь помітна усмішка. Вона ще не відкривала очей, але відчувала його — його дихання, його руку на своїй талії, його спокій.

Макар не спав. Він дивився на неї, не вірячи, що все це не сон.
Учорашній вечір ще стояв у нього перед очима — полум’я свічок, її сміх, дотик, від якого стиралося все довкола.
Йому хотілося просто лежати й дивитися, як вона дихає.

Він обережно торкнувся її щоки.
— Прокидайся, сонечко, — прошепотів, майже не торкаючись губами її шкіри.

Ліда розплющила очі, трохи зніяковіло усміхнулася.
— Я заснула в тебе на руці…
— І не тільки, — посміхнувся він, і в його погляді з’явилось щось грайливе, тепле, чоловіче.

Вона зашарілася, але не відвернулась. Її пальці лягли йому на груди, де билося серце — сильне, впевнене.
— Я думала, що більше ніколи не дозволю собі… отак.
— А я думав, що більше не зможу, — тихо відповів він. — Але, здається, усе, що мені було потрібно, — це ти.

Вона вдихнула повітря, сповнене його теплом.
— Не знаю, як це сталося. Просто колись ти був для мене людиною, котрій я мала допомагати. А тепер…

Він нахилився ближче, торкнувся її губ — коротко, але з ніжністю, у якій відчувалася вдячність і впевненість.
— Тепер я просто твій, — прошепотів він. — Без титулів, без меж.

Ліда засміялася тихо, закривши очі від хвилювання.
— І без графіка реабілітації?
— Навіть із ним. Але з тобою — кожна вправа має сенс.

Вони підвелись разом, не поспішаючи. У кухні вже пахло свіжою кавою — Макар поставив турку ще вночі, знаючи, що зранку вона зрадіє цьому аромату.
Вона накинула на плечі його сорочку — надто велику, але саме тому таку затишну.

Він сидів на дивані, коли вона підійшла й поставила перед ним чашку.
— Офіційно заявляю: ти найкращий мотиватор для всього у житті, — сказала з усмішкою.
— А ти — мій стимул вставати щоранку.

Вони сміялися, торкалися руками, ніби боялися знову розчинитися у сні.
І в тому ранку не було пафосу — лише спокій, справжність і тиша двох людей, які вперше за довгий час знали, що більше не самі.

За вікном світло золотило дерева. А в серці Макара звучала все та ж мелодія з минулого вечора — «Якби не ти, я б не знав, у чому сенс…»

Він простягнув руку, провів пальцями по її щоці й тихо додав:
— Лідо, ти — мій сенс. Назавжди.

Телефон задзвенів ще до того, як вони встигли прибрати чашки після сніданку.
Макар машинально глянув на екран — знайомий номер, той самий, що вже кілька місяців висвічувався без відповіді.
— Костянтин, — промовив він уголос, і в голосі прозвучала змішана інтонація: подив, цікавість, і тінь колишньої впевненості.

Ліда стояла біля вікна, поправляючи штори. Її очі зустрілися з його.
— Візьми, — просто сказала вона. — Ти ж усе одно хочеш почути.

Він кивнув і натиснув “прийняти виклик”.
— Привіт, друже! — у слухавці пролунав голос, повний енергії. — Слухай, я знаю, що ти зараз не дуже публічна людина, але… у нас великий контракт. І я хочу, щоб ти повернувся. Твої ідеї потрібні. Ти потрібен.

Кілька секунд Макар мовчав. Йому хотілося сказати “я не готовий”, але замість того він уперше за довгий час відчув, що може.
— Я подумаю, — відповів коротко.

Після дзвінка він довго сидів мовчки, пальці ковзали по чашці, що давно вистигла.
Ліда підійшла, торкнулась його плеча.
— Ти хочеш повернутись?
— Не знаю. Це… страшно. Після всього.
— А ще?
— І водночас… дуже хочу. Бо колись я жив тим, що створював. І, може, саме час навчитися знову жити.

Вона присіла поруч, обхопивши його руку.
— Ти вже живеш, Макаре. Просто тепер у цьому житті є ще й ми.

Він глянув на неї — погляд уперше не як на ту, хто допомагає, а як на ту, хто підтримує.
І подумав, що поруч із нею він може не лише стояти, а й іти далі.

Вечір того ж дня був несподівано метушливим.
Костянтин приїхав сам — із ноутбуком, презентаціями, документами.
Увійшов у квартиру, глянув на Макара, потім на Ліду й підморгнув:
— О, бачу, в тебе тут серйозні зміни. Підтримка на рівні!

Ліда лише усміхнулась, хоч і відчула, як Макар трохи напружився. Він не любив, коли про неї говорили “як про частину інтер’єру”.

— Гаразд, друже, — Костянтин розгорнув ноутбук. — Проєкт великий. Платформа для відновлення моторики після травм. Парадокс, але ти сам найкращий приклад, як це працює.

Макар дивився на рядки коду, діаграми, прототипи. І щось усередині спалахнуло — не просто інтерес, а жага діяти.
— Це… чудово, — нарешті промовив він. — Але я маю подумати.

Коли Костянтин пішов, у квартирі знову запанувала тиша.
Ліда стояла біля вікна, у руках чашка з чаєм.
— Я бачила тебе зараз. І ти світився, — сказала вона.
— Злякалася?
— Трошки. Бо знаю: якщо ти повернешся у той ритм, тебе знову буде менше.

Він підійшов, повільно, впевнено, без милиць. Обійняв її ззаду.
— Ні, Лідо. Тепер я нікуди не піду без тебе.
— Навіть у новий світ?
— Саме в нього — тільки з тобою.

Вона обернулась, і в її очах відбивалося те саме світло, що проривалося крізь фіранки в той перший ранок.
Світло, яке починало новий розділ — не лише у їхньому житті, а й у серці кожного з них.