Розділ двадцятий

У будинку стояла тиша, така спокійна, що чути було лише рівне дихання сплячої Марічки з дитячої кімнати. Макар перевірив, чи все гаразд, і тихо прикрив двері. В його грудях билося щось тривожне, солодке — передчуття.

У вітальні вже горіли свічки. На столі — проста, але красива вечеря: паста з соусом, келихи вина, кілька зрізаних троянд у склянці, що замінювала вазу. Він не був шеф-кухарем, але хотів, щоб цей вечір став особливим.

Ліда з’явилася у дверях — у легкій сукні, з м’яко розпущеним волоссям. У її очах блищав вогник подиву й тепла.

— Це все ти?.. — прошепотіла вона.

— Хотів… щоб ти просто відпочила. Без турбот, без лікарень, без усього, — усміхнувся він.

З динаміків тихо залунала пісня: «Якби не ти, я б не знав, у чому сенс…»
Їхні погляди зустрілися. І в ту мить у повітрі зникло все — лишилися тільки вони.

Вони повільно вечеряли, говорили про дрібниці, але в кожному слові було більше, ніж просто розмова. Її пальці ненароком торкалися його руки, і від цього дотику по тілу бігла хвиля тепла. Макар відчував, як з кожною хвилиною межа між “просто вдячністю” і чимось глибшим тане, як сніг під першим весняним сонцем.

Коли музика змінилася на повільну мелодію, він підвівся й простягнув їй руку.

— Потанцюєш зі мною?

Ліда засміялася тихо, але все ж вклала свою долоню в його.
Він тримав її обережно — так, ніби боявся порушити щось священне. Її тіло слухняно лягло в ритм його рухів, а серце билося швидше від кожного його подиху поруч.

— Лідо… — прошепотів він, нахиляючись ближче. — Ти навіть не уявляєш, як змінила моє життя.

Вона підняла очі, і в них — відбиття полум’я свічок. М’яке світло малювало на її шкірі золото й тіні.

— А ти — моє, — відповіла вона так тихо, що це було схоже на подих.

Його пальці торкнулися її обличчя, щоки, губ. Дотик спершу несміливий, потім — впевнений, як у людини, що знайшла нарешті свою правду. Вона відповіла йому — спочатку обережно, потім відвертіше, з відчуттям довго стримуваної ніжності.

Їхні поцілунки ставали глибшими, подихи змішувалися. Макар провів долонями по її плечах, відчуваючи, як тіло Ліди тремтить під його пальцями. Її руки торкались його шиї, волосся, лиця — так, ніби хотіли запам’ятати кожну рису.

Вони повільно опустилися на диван, де ще горів аромат свічок і звучала пісня. Усе, що було між ними — ніжність, біль, надія, — злилося в один довгий, теплий момент. Без поспіху, без слова.

Він притис її ближче, відчуваючи, як вона відгукується, як її пальці тремтять у нього на грудях. Їхні дотики були як мовчазна розмова — про довіру, про любов, про другий шанс, який дається не всім.

Коли тиша накрила їх, у повітрі лишився аромат вина, ванілі й тепла людських тіл. Макар торкнувся її волосся й прошепотів:

— Я навіть не вірю, що це — насправді.

Ліда всміхнулася, не відкриваючи очей:
— Це насправді. І ти — мій сенс.

Свічки догорали повільно, а ніч за вікном ставала м’якою, мов їхнє перше “разом”.