Розділ дев’ятнадцятий

Вони йшли мовчки. Після сцени в парку повітря ніби стало густішим, наче навколо них опустилась тиша, що не мала кінця. Кроки по снігу звучали занадто голосно. Макар ішов, спираючись на милиці, але в кожному його русі було щось тверде, напружене, рішуче — зовсім не крихке. Ліда тримала його під лікоть, і пальці ледь тремтіли.

Коли двері квартири зачинилися за ними, він раптом мовчки зупинився посеред передпокою.
— Знаєш, — почав він глухо, не дивлячись на неї, — я не злюсь на неї. Вона просто… нагадала, ким я був. І ким не хочу бути більше.

Ліда дивилась, як він ставить милиці обережно біля стіни, як важко переводить подих.
— Макаре, не треба зараз… — почала тихо.

— Треба, — перебив він. — Бо я нарешті все зрозумів.

Він повернувся до неї. Погляд — прямий, без сумніву, без жалю.
— Я боявся. Не того, що не зможу ходити. А того, що не зможу бути чоловіком. Що стану тягарем. Для себе. Для тебе.

Її серце стислося, бо він сказав “для тебе”.
— Ти ніколи не був тягарем, — прошепотіла вона. — І не смій так думати.

Він підійшов ближче — повільно, ніби долаючи кожен сантиметр простору, як новий крок.
— Коли я бачив, як ти стоїш поруч, тримаєш мене, як твоя дитина сміється в цьому домі… — він говорив тихо, але кожне слово було, як визнання. — Усе це зробило мене живим. І я більше не хочу сидіти осторонь власного життя.

Він стояв зовсім близько. Тепер вона чула його подих — короткий, тремкий, з ноткою страху, але справжнього.
— Я ще не впевнений у ногах, — прошепотів він, — але я впевнений у тобі.

Ліда хотіла щось сказати — слово, подих, заперечення — але не змогла. Усе, що могла, — це дивитися в його очі. І побачити там усе, про що мовчала.

Його пальці торкнулися її щоки. Вона здригнулася — не від холоду, від тепла. Макар затамував подих, ніби боявся, що вона відсторониться.
— Я маю право, Лідо, — прошепотів він, — на щастя. І на тебе.

І він нахилився. Повільно. Впевнено. Без запиту дозволу — але з усією ніжністю, на яку здатен чоловік, який довго вчився знову жити.

Його губи торкнулися її губ — несміливо, майже боязко, але потім — глибше. У цьому поцілунку не було поспіху, лише тиша, тепла, наповнена всім, що вони стримували тижнями.

Коли він відступив, Ліда стояла, закривши очі. Її руки торкнулись його грудей — ніби перевіряючи, що це справді сталося.

— Ти… — вона не закінчила.

— Я — чоловік, — тихо відповів він. — І нарешті не боюсь бути ним.

Ліда глянула на нього, в очах — сльози, не від жалю, від полегшення.
— І я… більше не боюсь тебе втратити, — сказала вона майже беззвучно.

Він притягнув її до себе ближче, міцно, справжньо, без жодних бар’єрів.
Цей поцілунок став для них точкою, з якої почалося нове — тепле, справжнє, їхнє життя.

Ранок після поцілунку був інакшим. Світ не перевернувся, не вибухнув феєрверком — але став… тихішим. Теплішим.
Коли Ліда прокинулась, у квартирі вже пахло кавою. Не тією, яку вона щоранку готувала для Макара, а новою — міцнішою, ароматнішою, з нотками кориці.

Вона вийшла на кухню, ще сонна, в домашньому светрі. І застигла.
На столі — дві чашки, тарілка з сирниками, поруч — кілька білих тюльпанів у склянці.
А біля вікна стояв він. Без милиць. Тримаючись рукою за спинку стільця, але — стояв.

— Макаре… — вона прошепотіла, навіть не наважуючись рухатися.

Він усміхнувся — просто, по-дитячому.
— Не хотів тебе лякати. Я… вже трохи можу.

Вона підбігла ближче, обережно підставила руку, ніби боялася, що впаде.
— Ти… це чудово, — сказала вона, і її голос зірвався від емоцій.

Він подивився на неї.
— Знаєш, я зрозумів, що не хочу більше просто жити. Хочу жити з кимось. З тобою.

Він нахилився, торкнувся її чола губами — легенько, ніжно, майже шанобливо.
— Це тобі, — сказав він, подаючи тюльпани. — Бо мені здається, що після тебе в моєму домі вперше з’явилась весна.

Ліда зніяковіло всміхнулась, її пальці тремтіли, коли брала квіти.
— Ти такий дивний, — прошепотіла вона. — Учора ще… а сьогодні вже тюльпани.

— Учора я вперше поцілував тебе. А сьогодні вирішив, що це не випадковість, — відповів він тихо, але твердо. — Я більше не хочу чекати.

Він наблизився, і вона відчула, як його рука торкається її талії, як обережно він притягує її ближче.
Не було поспіху — лише те саме тепло, якого їм обом так не вистачало.

Марічка тим часом засміялася зі своєї кімнати — її дзвінкий сміх став для них ніби знаком: життя продовжується, і воно гарне.

Макар відступив на крок, але не відпустив її руки.
— Я не ідеальний, Лідо. І, може, ще не все вмію. Але я хочу навчитися любити тебе — правильно. Не словами, а діями.

Вона вдихнула, відчула, як у грудях щось стискається від ніжності.
— Ти вже це робиш, — прошепотіла вона.

Ввечері, коли Марічка заснула, він підсунувся ближче на дивані, обійняв її ззаду, поклав підборіддя їй на плече.
— Ти навіть не уявляєш, наскільки сильно я тебе хочу, — прошепотів.
— Уявляю, — відповіла вона, усміхаючись. — Бо я відчуваю те саме.

І цього разу не було сорому. Лише спокій — теплий, справжній, їхній.