Розділ вісімнадцятий

День був холодний, але ясний. Після тижнів сірості нарешті виглянуло сонце, і світ ніби зітхнув. Макар сидів у колясці біля вхідних дверей, а Ліда поправляла йому шарф. Він дивився на неї — як завжди трохи збентежено, коли вона нахилялась занадто близько.

— Готовий? — спитала вона, ніби то був звичайний похід, а не щось більше.

— Ти питаєш це вже втретє, — посміхнувся він. — Якщо не вийду сьогодні — ти, мабуть, мене силоміць витягнеш.

— Можливо, — усміхнулась Ліда. — Але не доведеться.

Реабілітолог, молодий чоловік із лагідним поглядом, допоміг Макару стати біля поручнів. Крок за кроком, повільно, з напруженням, але впевнено, він виходив у двір. Морозне повітря обпікало обличчя, у грудях стискалось від хвилювання.

— Все добре? — тихо спитала Ліда, коли він нарешті ступив на асфальт.

— Ні, — він важко видихнув, але в його усмішці було те, чого не було давно, — гордість. — Але я живий. І ходжу.

Вони рушили до парку, що виднівся через дорогу. Поруч ішов реабілітолог, та невдовзі він, побачивши, як Ліда й Макар обмінюються поглядами, ненав’язливо залишив їх самих.

Парк був тихий, під ногами рипів сніг. Ліда йшла поруч, ніби боялась зробити крок попереду.
— Давно не бачила тебе таким, — сказала вона, — справжнім.

— А я давно не почував себе живим, — відповів він. — Ти знаєш, Лідо… спочатку я просто тримався за тебе, щоб не впасти. А тепер тримаюсь, бо не хочу відпускати.

Вона завмерла, не знаючи, що відповісти.
— Макаре… не треба зараз…

— Треба, — перебив він, тихо, але твердо. — Бо я хочу, щоб ти знала. Те, що між нами, — не просто вдячність. І не просто звичка. Це щось, що повертає мене до життя.

Її погляд зустрівся з його. Без прикрас, без удаваної спокійності.
— Я боюсь цього, — зізналася вона. — Бо якщо це справжнє, я можу знову втратити.

— А якщо ні? — відповів він. — Якщо це якраз те, що ми повинні знайти?

Тиша. Навколо — лише шелест вітру й крик ворони. І в тій тиші вони стояли поруч, не торкаючись, але ніби вже обіймаючи один одного без рук.

Ліда вперше дозволила собі просто бути поруч. Без страху.

Та саме в цей момент усе порушив знайомий голос:
— Я дивлюсь, ти вже розважаєшся?

Вони одночасно обернулись. Біля алеї стояла Ірина, колишня Макара — у дорогому пальті, з глянцевим блиском у волоссі й холодом у погляді.

— Іро, що ти тут робиш? — голос Макара став різким.

— Прийшла підтримати, — солодко сказала вона. — Дізналась, що ти вже ходиш. Може, поговоримо про нас? Бо мені здається, ми ще можемо все повернути.

Вона кинула короткий оцінюючий погляд на Ліду.
— А це хто? Сиділка? Чи, може, нова благодійниця?

Ліда почервоніла, але нічого не відповіла.

— Обережніше, Іро, — тихо, але дуже холодно сказав Макар. — Вона — не просто хтось.

— О, бачу, ти не втратив смаку на простачок, — глузливо мовила та. — Хочеш, щоб тебе жаліли й годували з ложечки?

Макар піднявся, сперся на поручень.
— Я можу стояти, бачиш? І більше не дозволю нікому принижувати тих, хто був поруч, коли ти навіть не подзвонила.

Вона зніяковіла, але швидко взяла себе в руки.
— Ти не розумієш, я просто…

— Розумію, — різко обірвав він. — Ти повернулась, бо почула, що я знову на ногах. І що гроші більше не під контролем лікарів. Але моє життя — не рахунок у банку. І тобі в ньому більше місця немає.

Ірина спалахнула, прошипіла щось нечемне про “провінційку з дитиною” — і пішла, грюкнувши каблуками по льоду.

Ліда стояла мовчки. Макар перевів подих і тихо сказав:
— Вибач за це. Вона… минуле. Я більше не дозволю йому чіпати тебе.

Ліда дивилась на нього — і в цей момент остаточно зрозуміла, що цей чоловік не просто той, кому вона допомогла. Він — її опора. І, можливо, її майбутнє.