Розділ сімнадцятий — Вечеря, що пахла тишею

Того вечора Ліда не очікувала нічого особливого. День минув у звичному ритмі — ігри з Марічкою, приготування, прибирання, кілька робочих дзвінків Макара. Та коли вона вийшла з дитячої після того, як Марічка заснула, на кухні її чекала несподіванка.

Свічки.
Справжні, маленькі, в скляних підсвічниках, які стояли на столі у вітальні. І коробка з доставкою — тепла піца, салат, навіть десерт.

— Це що? — здивувалась вона, спершись рукою об одвірок.
— Вечеря, — спокійно відповів Макар, стоячи біля столу у своїх домашніх штанах і світлій сорочці. — Для нас. Просто так.

Він намагався говорити невимушено, але в його очах було щось… тривожне. Як у людини, що зробила крок у невідоме.

— Ти ж не мусив... — Ліда розгублено озирнулася.
— Мусив, — коротко сказав він. — Ти щодня поруч. І мені здається, я навіть не подякував по-людськи.

Вона хотіла віджартуватись, але не змогла.
Тому просто кивнула й сіла поруч, на дивані. Вечеря виявилася простою, але дивовижно затишною. Вони говорили — не про роботу, не про лікарів, не про минуле. Про дрібниці: улюблені фільми, дитячі спогади, смішні випадки.

Вона сміялася — легко, щиро, давно не так. Макар слухав, а потім ловив себе на тому, що дивиться на неї довше, ніж варто.

— Ти навіть не уявляєш, як змінилася ця квартира, — тихо сказав він. — Раніше тут було так… порожньо.
— А зараз?
— Зараз пахне життям. І тобою.

Ліда завмерла. Слова, сказані так просто, без натяку на гру, раптом зігріли сильніше за чай у руках.
— Макаре… — вона хотіла щось відповісти, але не змогла. Бо в його погляді не було жалю чи жалості. Лише спокій і тепло.

Потім вони довго сиділи мовчки. Час розтікався між фразами, між поглядами.
Коли тарілки спорожніли, він  просто нахилився ближче.

— Мені здається, — промовив тихо, — ти — моя найкраща терапія.

Вона усміхнулась, не стримавшись, і, щоб не показати, як сильно ці слова торкнулися, поклала голову йому на коліна.
— А ти — мій спокій, — прошепотіла, вже заплющуючи очі.

Світ за вікном давно спав, а вони — просто сиділи. Він не рухався, боявся порушити цю крихку мить. Її подих був рівний, теплий, довірливий.
Пальці самі собою торкнулися її волосся. М’яко, обережно. Як дотик, якого він чекав місяцями.

І так вони заснули — удвох, посеред тиші, де все було просто і справжньо.

Ранок застав їх зненацька.
Сонце вже ковзало по шторах, коли Ліда прокинулась. На мить не зрозуміла, де вона — доки не відчула під щокою його коліна. Вона різко підвела голову, а Макар — відкрив очі.

— Доброго ранку, — тихо сказав він, намагаючись не усміхатись занадто помітно.
— Господи… я заснула! — вона схопилася, пригладжуючи волосся. — На тобі!
— Технічно — біля мене, — поправив він, стримуючи сміх. — Але мені не заважало.— Видно, вечеря була занадто романтичною, щоб ми витримали до кінця.

— Романтичною? — вона глянула на нього з ледь грайливим обуренням.

— Ну, не щодня я маю вечерю при світлі настільної лампи з такою жінкою, — спокійно відповів він, а в його голосі було щось нове. Ніби впевненість і ніжність обплелися воєдино.

Між ними зависла тиша. Та не напружена — швидше, тепла, така, в якій хочеться просто дихати поруч.

Ліда злегка посміхнулась, але погляд відвела — десь убік, до вікна.
— Марічка скоро прокинеться, — сказала вона майже пошепки. — Треба сніданок зробити.

— Зробимо разом, — спокійно відповів Макар, а тоді додав, уже тихіше: — Я ж обіцяв, що все почну робити сам.

І справді — цього ранку він , без сторонньої допомоги,  дістався до кухні на своїх ногах. Повільно, зосереджено, ніби кожен рух — частина великого шляху. Ліда стояла поруч, не втручалась, лише стежила поглядом, а всередині щось стискалося від гордості й тривоги водночас.

Коли він нарешті дійшов до стільця й опустився, вона усміхнулась, трохи тремтячим голосом сказала:
— Бачиш? Я ж казала, що в тебе вийде.

Він підняв на неї очі. І в тих очах було стільки всього — вдячності, полегшення, ніжності, навіть страху.
— Якби не ти, я б, мабуть, не зміг так швидко йти на поправку 

— Якби не ти, — відповіла вона, — я б не вірила, що іноді навіть чужі люди можуть стати близькими.

Він мовчки простягнув руку, ніби хотів доторкнутись — але зупинився.
І цей недоторк відчувався сильніше, ніж будь-яке торкання.

Їхнє ранкове мовчання стало чимось більшим.
Тонким, як подих, і глибоким, як море.