Розділ шістнадцятий — Кроки, які робить серце

Квартира дихала тишею, у якій було більше напруги, ніж спокою. З моменту тієї розмови між Лідою й Макаром усе ніби зависло — кожен рух, кожен погляд мав прихований зміст. Вони ніби боялися зіпсувати щось крихке, що щойно зародилося, але водночас обоє розуміли: назад дороги вже немає.

Ліда помічала, що він став іншим. Зосередженість, з якою він колись ховався у роботі, тепер змінилася. Макар почав повертатися до життя — не лише тілом, а душею. Щодня він довше залишався у вітальні, спостерігав, як Марічка грається, іноді навіть усміхався її витівкам. Але головне — він дивився на Ліду. Довго, вдумливо, ніби вивчав напам’ять кожен її рух.

Одного ранку, коли вона розвішувала білизну на балконі, Макар з’явився у дверях.
Без візка.
Він тримався руками за спинку стільця, але стояв. Сам.

— Ти… — вона обернулася, ледь не впустивши сорочку. — Ти стоїш?
— Ні, я падаю, але дуже повільно, — криво посміхнувся він, і в його очах майнула лукава іскорка, якої вона давно не бачила.

Вона кинулася до нього, підхопила, підтримала за плечі. Його тіло було гаряче, напружене — кожен м’яз тремтів від зусиль.
— Обережно, Макаре… ти ж можеш…
— Можу, — перебив він уперто. — Хочу спробувати.

Її долоні залишилися на його грудях. Він дихав важко, але не від болю — від близькості. Вперше за довгий час вони стояли майже впритул, без бар’єрів. Вона відчувала, як його серце б’ється — рівно, сильно, немов підтверджуючи: він живий, він тут.

— Бачиш, — прошепотів він, — я можу стояти, коли ти поруч.

У Ліди всередині щось обірвалося. Сльози зрадницьки зібралися на віях, але вона усміхнулася.
— Ти сам це зробив, Макаре.
— Може, — він повів плечима, все ще тримаючись за неї, — але, здається, мої ноги слухають не мозок, а тебе.

Мить зависла. Тиша між ними була настільки густою, що чутно було, як за стіною Марічка щось наспівує своїм дитячим голосочком. А між ними — лише подихи.

Він повільно опустився назад у крісло, але не відпустив її руки.
— Знаєш, Лідо… я так довго боявся доторків, бо після аварії вони здавалися мені нагадуванням про те, що я більше не можу. А тепер... — він стиснув її пальці. — Твої доторки нагадують, що я ще живий.

Вона не відповіла — просто нахилилася, обережно торкнулася його чола губами.
— Ти живий, Макаре. І дуже сильний.

Він заплющив очі. Цей короткий поцілунок був не пристрастю, а вдихом надії. Тим, чого йому бракувало всі ці місяці.

І, можливо, саме в цю мить він зробив свій перший справжній крок — не тілом, а серцем.