Розділ п’ятнадцятий — Коли серце боїться власного ритму

Після того дощу все ніби змінилося. Не було великих подій, не було визнань чи обіцянок — лише коротке доторкання, кілька секунд мовчання й щось невидиме, що оселилося між ними.

Ліда відчувала це навіть у дрібницях: як він дивиться, коли вона проходить повз; як замовкає, коли сміється Марічка; як його голос стає тихішим, коли звертається до неї по імені.

Макар, зі свого боку, намагався тримати дистанцію. Займався реабілітацією, працював ночами, сидів за ноутбуком до пізнього ранку, аби не зустрічатися з її очима надто довго. Але щоразу, коли вона торкалася його плеча, щоб подати чай чи поправити плед, у нього всередині щось стискалося — щільно, боляче, солодко.

Вона боялася цієї нової тиші. Бо в ній звучало серце.

Одного вечора, коли Марічка вже спала, Ліда сиділа на підлозі біля дивану з книжкою. Макар — у візку навпроти, щойно закінчив вправи. В кімнаті було напівтемно, лише світло лампи м’яко торкалося їхніх облич.

— Як відчуття? — запитала вона.
— Немов хтось пробуджується після довгого сну, — тихо відповів він, оглядаючи свої ноги. — Я не знаю, що страшніше: знову стояти чи знову впасти.

Ліда підняла голову.
— Ти не впадеш, якщо поруч є хтось, хто підтримає.

Він глянув на неї — повільно, уважно.
— Ти навіть не уявляєш, наскільки мені страшно дозволити собі вірити в це.

Вона опустила погляд на книжку, пальці машинально перебирали сторінки.
— А мені страшно дозволити собі залишитись, — зізналась вона ледь чутно. — Бо кожен раз, коли здається, що життя налагоджується, воно вибиває землю з-під ніг.

Їхні погляди зустрілись — і світ на мить перестав існувати.
Лише двоє людей, які боялися не одне одного, а того, що відчували.

Макар уперше за довгий час під’їхав ближче. Вона не втекла. Їх розділяли всього кілька сантиметрів — запах кави, тепле світло, невимовне “будь зі мною”.

— Лідо, — його голос зірвався на півшепіт. — Я не знаю, що це… але я не хочу, щоб воно минуло.

Вона глибоко вдихнула, підвела очі й… усміхнулася крізь страх.
— І я не хочу.

За вікном знову шелестів дощ. Можливо, доля просто любила спостерігати за ними під його ритм — за двома, хто навчився не боятися слабкості, бо саме в ній народжувалася сила.