Розділ чотирнадцятий — Коли навіть мовчання говорить

Квартира наповнилася тихим дзижчанням комп’ютерів і ароматом кави — той самий буденний звук, який Ліда вже звикла сприймати як частину Макара. Але сьогодні він поводився трохи інакше. Зранку попросив причепуритися, попросив Ліду приготувати щось «для гостей».

— Гість? — здивувалась вона, нарізаючи сир.
— Колега, — коротко відповів Макар. — Ми разом працювали над одним проєктом, зараз він у місті, то… пообіцяв зайти.

Коли у дверях з’явився Денис — високий, усміхнений, із блиском в очах і впевненістю людини, що звикла подобатись, — Ліда інстинктивно відчула, як у кімнаті змінилося повітря. Макар начебто всміхнувся, але його руки міцніше стиснули підлокітники крісла.

— О, ти не казав, що у тебе така прекрасна асистентка, — жартома кинув Денис, глянувши на Ліду так, що в її щоках спалахнув рум’янець.
— Вона не асистентка, — коротко відрізав Макар. — Вона живе тут із донькою.

— О, вибач, — чоловік підняв руки вгору. — Просто атмосфера у вас… домашня. Навіть кава пахне краще, ніж у офісі.

Ліда всміхнулася чемно, поставила чашки на стіл і відійшла, але відчула на собі погляд Макара. Той дивився не просто уважно — з якоюсь внутрішньою напругою, наче щось у ньому боролося.

Денис тим часом жартував, розповідав анекдоти, розсипався у компліментах:
— У вас чудове відчуття смаку, Лідо. І взагалі — рідко бачиш людину, від якої йде така спокійна енергія. Не дивно, що Макар виглядає краще, ніж колись!

Макар тільки ледь посміхнувся, але його очі стали темнішими. Коли Денис нахилився, щоб допомогти Ліді дістати тарілки з полиці, рука чоловіка мимоволі торкнулась її ліктя. І тоді, зовсім нечутно, грюкнула чашка об стіл — Макар поставив її з надлишком сили.

— Обережно, гаряче, — промовив він, але в голосі чулося щось зовсім інше.

Денис не помітив, а от Ліда — помітила. Після його відходу в квартирі повисла густа тиша. Лише тиканння годинника і ледь чутне буркотіння з кухні.

— Він просто ввічливий, — тихо сказала вона, наливаючи чай.
— Можливо, — відповів Макар, не дивлячись на неї. — Але мені не подобається, коли хтось надто уважний до тебе.

Вона підняла брови.
— А чому?

Він мовчав. Потім зітхнув і нарешті зустрів її погляд.
— Бо я не хочу, щоб ти колись пішла.

Ці слова повисли в повітрі між ними, як грім перед зливою. Ліда не знала, що сказати. Відчуття тепла, яке раніше було просто співчуттям, тепер палало десь під серцем.

Вона зробила крок ближче, і раптом за вікном почався дощ — тихий, осінній, як фон для всього, що вони не могли вимовити. Макар опустив погляд, ковтнув, але пальці його нервово стискали колеса візка.

— Ти навіть не уявляєш, як важко бачити, як хтось говорить із тобою… так. — Він усміхнувся криво. — Я ж навіть не можу встати.

— Зате можеш бути поруч, — відповіла вона. — І це більше, ніж достатньо.

Він хотів щось сказати, але замість того просто простягнув руку. Вона торкнулася його пальців, і ця мить стала довшою, ніж будь-яка розмова.

Їхній дім, колись наповнений лише напругою, тепер тихо дихав чимось іншим — ніжністю, що зароджується між краплями дощу й людськими слабкостями.