Розділ тринадцятий. Троє під одним небом

День був такий, якого чекали всі троє — ясний, теплий, з прозорим осіннім повітрям, що пахло морозом.
Після кількох тижнів реабілітації Макар стояв біля дверей, уперше без коляски. Тримався за поручень, але стояв — рівно, впевнено, сам.
Ліда стояла навпроти, стискаючи дитячий рюкзачок.
Марічка бігала поруч, показувала нову стрічку у волоссі.

— Ну що, ризикнемо? — усміхнувся Макар, відкинувши нервову усмішку.
— Ми з тобою, — сказала Ліда. І ці слова прозвучали, як обіцянка.

Ілля сьогодні прийшов лише на перші хвилини — перевірив, чи все гаразд, і, підморгнувши Ліді, тихо зник.
Далі він залишив їх трьох — тих, хто вже став майже родиною.

Перший крок.
Нога слухалась, хоч і тремтіла.
Другий.
Повільно, але впевнено, він ішов до дверей. Ліда стояла поруч, готова підхопити, але він лише махнув:
— Не треба. Сам.

Вона ковтнула сльози.
Тільки зараз усвідомила, скільки в ньому сили. І як ця сила народилася не з упертості, а з бажання — жити поруч із ними.

На вулиці їх зустрів м’який вітер.
Сонце прослизало між гілками каштанів, і все виглядало нереально гарним — навіть старий під’їзд, навіть потрісканий асфальт.
Марічка, щаслива, бігала навколо, сміялась, тягнула Макара за руку:
— Іди, дядьку Макаре! Там голуб!

Він ішов. Повільно, але йшов.
І кожен його крок — як перемога. Як маленьке чудо.

Ліда йшла поруч. І раптом, не стримавшись, торкнулась його плеча.
— Я горджуся тобою.
Він зупинився. Подивився на неї.
— Це не я… Це ти дала мені причину.

Їхні погляди зустрілися.
Вона хотіла щось відповісти, але в цю мить Марічка підбігла з кулькою в руці:
— Тримай, дядьку Макаре, щоб не впав!

Він засміявся. Узяв кульку, тримаючи її в одній руці, а в іншій — її маленьку долоньку.
І так вони стояли — троє.
Під одним небом, під одним вітром, під одним спільним життям, що тільки починалося.

Коли вони повернулися додому, Макар відчував дивне полегшення. Не лише фізичне.
Йому здавалось, що він вийшов не просто на вулицю — він вийшов із себе колишнього.

Він сів на диван, Ліда присіла поруч, Марічка вже спала на руках.
— Знаєш, — сказав він, дивлячись на дитину, — я колись думав, що життя — це ряд кодів, які треба виправити. Але, здається, найкраще — це ті помилки, яких не плануєш.

— Не помилки, — прошепотіла Ліда. — Це зустрічі.

Він подивився на неї — довго, уважно.
І в тому погляді вже не було подяки. Там було щось глибше.
Щось, що починалось між ними, але ще боялось називатися своїм іменем.

І, можливо, саме в цю мить почався не лише його новий шлях, а й їхній спільний.