Розділ дванадцятий. Перший крок

Ранок був світлий — такий, у якому навіть повітря пахло надією.
Ліда прокинулася раніше, ніж зазвичай. Десь у глибині душі вона відчувала — сьогодні щось зміниться.
Коли вийшла на кухню, він уже був там. Сидів у колясці, одягнений у спортивний костюм, поголений, зосереджений.
На столі — пляшка води, рушник, і папка з документами від лікаря.

— Ви сьогодні кудись збираєтесь? — обережно спитала.
— До мене прийде реабілітолог, — відповів коротко.
— Справді? — її голос тремтів від радості.
Він ледь помітно кивнув.
— Спробуємо дещо. Може, нічого не вийде. А може…

Вона не дала йому закінчити. Просто сказала:
— Вийде.

За годину з’явився Ілля — кремезний чоловік із добрими очима, якого Макар називав просто “Ілля, мій кат”.
Він привітався з Лідою, з Марічкою, що визирала з-за дверей і тримала ведмедика, а потім підійшов до Макара.

— Готовий?
— Народився готовим, — хмикнув той, але руки зрадницьки тремтіли.

Вони працювали у вітальні. Ілля допомагав йому пересідати на спеціальні поручні, тримав за талію, підтримував коліна.
Ліда стояла поруч. Тихо. Але її присутність відчувалась гостріше, ніж будь-які слова.

— Добре, Макаре, — голос Іллі спокійний, упевнений. — Тепер пробуй перенести вагу на ліву ногу.
Він напружився, піт виступив на чолі, щелепи зціпились.
— Давай… ще трохи… отак…
В повітрі було чути, як він дихає — важко, болісно, але з кожним подихом ближче до життя.

І раптом — рух. Маленький, але справжній.
Нога, що стільки місяців була мертвою, здригнулася.
— Є! — вигукнув Ілля. — Ти відчув це?
Макар опустив голову, усміхнувся. Сльози виступили самі.
— Відчув… чорт забирай, відчув!

Ліда прикрила рот рукою.
Вона не пам’ятала, коли востаннє плакала від радості.

Після занять він сидів на дивані, виснажений, але живий.
Вона принесла йому чай.
Він підняв погляд — очі теплі, глибокі.
— Ти бачила?
— Бачила, — усміхнулась. — Ти зробив крок.
— Ні. Ми зробили.

Між ними повисла тиша — не важка, а м’яка.
Він простягнув руку, торкнувся її пальців.
— Знаєш, Лідо, я звик жити так, ніби навколо мене — код. Усе можна виправити, якщо знайти помилку. Але ти… ти не помилка. Ти — збій у системі, після якого все ожило.

Вона мовчала. Серце билося шалено.
Хотілося сказати щось легке, жартівливе, але замість цього вона лише прошепотіла:
— І добре, що збій. Бо іноді саме він рятує.

Марічка з’явилася в дверях, сонна, з ведмедиком у руках.
— Дядьку Макаре, ти вже ходиш?
Він усміхнувся.
— Майже, сонце. Але як тільки навчуся — підкину тебе високо-високо.

Дитина засміялась, і цей сміх наповнив кімнату.
І в тому сміху Ліда вперше почула музику — не з вулиці, не з радіо, а зсередини.
Це звучало слово "життя".

Того вечора вона стояла на балконі, дивилась, як сонце хилиться за обрій.
Він під’їхав тихо.
— Знаєш, — сказав він, — сьогодні вперше за довгий час я не думав, що мені боляче. Я думав, що хочу жити.
Вона глянула на нього.
— І ти житимеш.

Їхні погляди зустрілися — і час ніби зупинився.
Без слів, без руху.
Лише два серця, що вчаться бити в одному ритмі.