Розділ одинадцятий. Під шум дощу

Дощ прийшов зненацька — не просто дощ, а той справжній, осінній, густий, що вибиває по підвіконнях, зливає вулицю у дзеркало і пахне землею, мокрим листям і спокоєм.

Марічка спала, загорнута у плед, дихала рівно й тихо.
А Ліда стояла на кухні, сперлась долонями об стіл і дивилась, як за склом світло ліхтарів розмивається краплями.
Вона думала про все, що сталося. Про дзвінок у двері. Про Макара. Про те, як він захистив її. Як він не злякався. Як говорив твердо, майже беземоційно — але в очах у нього тоді палав вогонь, справжній, чоловічий, той, якого вона давно не бачила.

Вона не почула, як він під’їхав.
Його голос — тихий, глибокий — розрізав шум дощу:
— Не спиться?
— Ні, — зітхнула. — Не можу заснути, коли дощ.
— А мені, навпаки, легше. У ньому є щось… чесне.
— Чесне? — усміхнулась вона.
— Так. Дощ не приховує, він просто є. Як біль.

Він замовк.
Довго мовчали обоє. Лише дощ співав свою колискову.

Потім він тихо сказав:
— Я був у машині один. Ніч. Після роботи. Мені здавалося, що я контролюю все. Швидкість, час, себе. А потім — один миг, і все зникло.
Вона відчула, як усередині щось стиснулося.
— Ти не мусиш мені це розповідати, — прошепотіла.
— Мусив. Бо ти — перша, кому хочеться розповісти.

Він говорив далі. Про лікарню, про холодні стіни, про погляди людей, які бачили не чоловіка, а інвалідність.
— І тоді я вирішив не відчувати. Нічого. Бо так легше.

Вона стояла поруч, і кожне його слово різало по живому.
— А зараз? — спитала.
Він глянув на неї — повільно, наче боявся, що вона зникне.
— А зараз — важче. Бо я знову починаю відчувати. І це лякає.

Ліда простягнула руку — обережно торкнулась його пальців.
Він не відсмикнув руку. Навпаки — трохи стиснув її.
І тоді він тихо, майже шепотом додав:
— Сьогодні, коли я вставав із ліжка… я відчув ноги. Трохи. Наче струм.
— Макаре… — прошепотіла вона, очі наповнились слізьми. — Це ж…
— Не знаю, що це. Але, може, шанс.

Її пальці ковзнули по його руці, далі — на плече. Він не відвернувся.
Вони стояли так — поруч, під гуркіт дощу, під блимаючим світлом ліхтарів, ніби дві людини, які нарешті дозволили собі бути живими.

Пізніше, коли він поїхав до своєї кімнати, вона ще довго сиділа на підвіконні, слухала дощ і подумки повторювала:
“Нехай він відчує ноги. Нехай знову зможе ходити. Нехай…”

А в іншій кімнаті Макар лежав із розплющеними очима й вперше за багато місяців не думав про біль.
Він думав про неї.
Про дівчину з великими очима, що принесла в його світ дитячий сміх, запах кориці й дощ — чесний, як усе, що він починав відчувати знову.