Розділ десятий. Коли хтось стукає в двері

Минув тиждень тиші.
Тиша — дивна річ. Спершу здається спокоєм, потім починає дзвеніти у вухах.
Ліда звикала до побуту з Макаром. Вони не говорили багато, але між ними з’явилась… злагода. Неначе дім нарешті прийняв її присутність.

Вона вставала рано, варила каву.
Коли ставила горнятко перед ним — він бурмотів коротке «дякую».
Марічка гралась поруч, і навіть перестала лякатися, коли чула звук його візка.

Був навіть момент, коли він, не відриваючись від екрана, сказав:
— Може, я колись тобі борщ зварю. Якщо колись згадаю, як це робиться.
І вона всміхнулась. Справді щиро.
— Домовились. А я пиріг спечу.

Ніби випадково, ніби просто слова. Але обоє відчули, як щось тихо ворухнулося всередині.

Та спокій тривав недовго.

Того вечора, коли Марічка вже спала, а Ліда прасувала дитячі речі, хтось різко подзвонив у двері.
Дзвінок різонув тишу, як ножем.

— Не відкривай, — коротко кинув Макар із кімнати.
Але вона вже зробила крок — звичка, інстинкт.
За дверима — знайомий голос, низький, п’яний:
— Відчиняй, Лідо. Я знаю, ти тут.

Вона застигла.
Серце гупало десь у горлі.
— Він прийшов знову... — прошепотіла.

Макар під’їхав ближче, обличчя зібране, холодне.
— Відійди.
— Але ж...
— ВІДІЙДИ.

Вона послухалась. Схопила Марічку з ліжка, пригорнула, затулила їй вуха.
З-за дверей долинув сміх.
— Ну що, пане герой, адвокатів викликаєш? Подивимось, скільки ти протягнеш із цією жебрачкою.

Щось усередині Макара обірвалось. Але замість злості — спокій.
— Йди, — кинув він до дверей, голос рівний, тихий, небезпечний. — Інакше я зроблю так, що тебе ніхто не знайде.

Тиша. Потім важкі кроки, звук ліфта.
Ліда впала поруч із коляскою.
— Ти… ти не мав…
— Мав, — просто сказав Макар. — Я більше не дозволю, щоб вас чіпали.

Її пальці судомно стиснули край коляски.
— Але він може повернутись…
— Не повернеться, — його погляд був сталевим. — Тепер він під наглядом. Я вже подбав.

Вона дивилась на нього — не як на чоловіка в інвалідному візку, а як на стіну, яка раптом стала на її боці.
І від цієї думки стало гаряче в грудях.

Пізніше, коли Марічка заснула знову, Ліда підійшла до вікна.
За шибкою — ніч, місто, неонові плями.
Він був поруч — на відстані витягнутої руки.

— Я не хочу, щоб ти через нас мав проблеми, — прошепотіла.
— Ти не розумієш, — тихо відповів він. — Уперше за довгий час я хочу мати заради когось проблеми.

Вона не змогла відповісти. Лише подивилась на нього — і в тій тиші, де раніше жили страх і недовіра, оселилося щось зовсім інше.
Крихке. Справжнє.
Те, чого обоє боялись більше за все — відчуття, що вони вже не чужі.