Розділ дев’ятий. Право на захист

Ліда не спала майже всю ніч. Вона лежала на вузькому дивані в кімнаті, де спала Марічка, і слухала, як за стіною тихо рухається інвалідний візок Макара.
У темряві чути було, як він щось друкує на ноутбуці, зітхає, щось стирає. Вона не розуміла, що саме він робить — поки не побачила зранку.

Кухня залита холодним світлом. Макар сидів за столом, поруч — розкладені документи. Кілька аркушів, з печатками, підписи, якісь юридичні фрази, що їй нічого не казали.
Він підняв погляд, коротко:
— Сідай. Треба поговорити.

Ліда насторожилася, ще не до кінця прокинута.
— Я… щось не так зробила?
— Навпаки, — сухо, але без звичної гостроти. — Учора твій колишній прийшов не просто так. Він, як я зрозумів, хоче грошей.

Вона опустила погляд. Серце стислося, наче хтось схопив його рукою.
— Він завжди був такий, — ледве чутно. — Я боялась, що він знайде нас.

— Він не має права наближатися, — спокійно продовжив Макар. — Ти не знаєш, але я маю друга — адвоката. Ми вчора довго говорили.
Він показав на папери.
— Ми можемо оформити заяву, і тимчасово обмежити його контакти з дитиною. А потім — через суд, якщо захочеш.

Ліда дивилася на нього, не вірячи.
— Ти... зробив це? Для нас?
— Для тебе, — виправив він тихо, і погляд його на мить став теплішим. — І для неї теж.

Вона сіла навпроти, руки тремтіли.
— Але… ти ж не повинен був. Це не твоя справа, Макаре.

Він знизав плечима.
— Може, не повинен. Але мені вже важко дивитись, як вас хтось лякає.
Потім, ніби між іншим, додав:
— Я не терплю, коли хтось погрожує беззахисним. Це не про гроші. Це про гідність.

Тиша зависла між ними, густа, напружена, але не холодна.
Ліда відчула, як усередині щось розм’якло, як ніби вперше за довгий час хтось зняв із неї важкий тягар.
— Дякую, — лише прошепотіла.
— Не дякуй. Просто підпиши.

Вона взяла ручку, і рука тремтіла — не від страху, а від того, що це був перший крок до безпеки.

Того ж вечора Марічка сиділа на підлозі з пазлами.
Макар, як завжди, спостерігав збоку. Але цього разу, коли вона нахилилася за впалим шматочком, його візок тихенько під’їхав ближче.
Дівчинка озирнулась, нерішуче.
— А ти… теж любиш казки? — спитала вона.

Макар здригнувся.
— Люблю. Але давно не слухав.
— То я тобі складу, — серйозно сказала Марічка і простягнула йому фігурку пазла. — Це принцеса. Її звати мама. А це — її дім.

Ліда стояла біля дверей і ледь стримала сльози.
Вперше за всі дні — сміх, теплий, дитячий, пролунав у цьому домі. І, можливо, вперше — вона побачила, як Макар усміхнувся по-справжньому.
Не гірко. Не іронічно.
А так, ніби йому нарешті дозволили дихати.

Пізніше, коли Ліда принесла йому чай, він узяв горнятко, подивився на неї довго.
— Я не люблю, коли торкаються мого столу, — тихо сказав. — Але ти можеш.

Вона не відповіла — просто залишила чай і відійшла, з тим теплом у грудях, що не вимовляється словами.