Розділ восьмий. Перший вихід

День видався ясним — таким, яких бракувало останнім тижням. Сонце лагідно пестило підвіконня, і навіть у вікнах старих багатоповерхівок відбивалося щось живе.

— Сьогодні гарна погода, — сказала Ліда, обережно заплітаючи Марічці косу. — Ходімо на прогулянку, га?

— А Макар піде? — запитала дівчинка, схиливши голову.

— Якщо захоче.

Він почув їхню розмову з кімнати. Думка про вихід у двір тиснула в груди — ті самі сходи, ті самі погляди, що можуть ковзнути по ньому, як по комусь іншому, не такому.
Але Маріччин голос у ньому щось змінив.

— Добре, — сказав просто. — Піду.

Ліда допомагала йому на сходах. Він не дозволяв надто опікуватись — тільки підказки, жодних рук. Внизу сонце обдало обличчя, і він заплющив очі.
Два місяці. Два місяці я не бачив неба не через скло.

— Ну що, — усміхнулась Ліда, — свіже повітря вам личить.

Марічка тим часом уже каталася біля лавки, збираючи кленові листки.
Вони пройшли трохи далі — до дитячого майданчика. Ліда підняла голову, а вітром принесло запах гарячих пиріжків від сусідки з кіоску, сміх дітей, і Макар уперше за довгий час не відчув себе чужим.

— Знаєте, — сказав він, — я й забув, як звучить осінь.

Вона глянула на нього.
— А вона звучить так само, просто ми іноді перестаємо слухати.

Марічка підбігла й поклала йому на коліна пучок золотого листя.
— Це вам! Щоб було красиво!

— Дякую, принцесо, — усміхнувся він.

Вони сиділи біля майданчика, коли все змінилося за кілька секунд.
З іншого боку парку з’явився чоловік — у темній куртці, небритий, з тими очима, в яких жевріло щось невпевнене й зле.
Він ішов прямо до них.

— Лідо… — голос його був хрипкий, чужий.

Вона застигла.
— Андрію…

Марічка, побачивши його, різко сховалась за коляску Макара. Її маленькі пальчики судомно вчепились у ручку, очі наповнилися страхом.
— Мамо, — прошепотіла. — Не хочу…

Макар побачив це — і все зрозумів без слів.
Він поставив візок трохи попереду, закриваючи дівчинку собою.

— Чого ви хочете? — холодно спитав він, не відводячи погляду.

Андрій фиркнув.
— Та нічого такого. Привітати хотів. Давно не бачились, га, Лідо?

Вона підняла підборіддя.
— І не треба було.

— Ой, не треба злитися, — він зробив крок ближче, дивлячись то на неї, то на Макара. — Чув, ти тепер у багатого живеш. Влаштувалась добре, еге ж?

— Замовкни, — спокійно, але твердо сказала вона. — Не твоя справа.

— Та чого ж, — він примружився. — Справа якраз моя. Бо ти ж із моєю дитиною тут.

Марічка знову злякано сховалась, а Макар стиснув підлокітники візка.
— Відійди від них, — тихо, але гостро.

— А ти хто такий, га? — кинув Андрій. — Новий татко? — він розсміявся. — То може, ти й заплатиш, щоб я не приходив?

— Що? — Ліда зблідла.

— Все просто, — він опустив голос. — Даси мені грошей — і я не шукатиму вас. Ні тебе, ні малу. Бо, бачиш, дитина мене боїться. Та й мені не треба. Але світ маленький, правда?

Його слова були як бруд.
Макар мовчав, тільки дивився на нього довго, холодно, так, що Андрій нарешті відступив на крок.

— Іди, — сказав він. — Поки я мовчу.

— А ти що зробиш, інвалід? — зло кинув той, але в голосі вже звучала невпевненість.

— Я можу багато чого зробити, — тихо відповів Макар. — Навіть не встаючи.

Їхні погляди перетнулись — і Андрій нарешті відступив. Махнув рукою, кинув:
— Ще поговоримо, Лідо. Не думай, що все так просто.

І пішов.

Довго стояла тиша.
Марічка тремтіла, ховаючись за колесами візка. Ліда обійняла її, пригорнула.
— Все добре, сонечко. Все добре.

Макар мовчки дивився на них. Потім обережно сказав:
— Він часто так?

— Раніше… так. Потім зник. А тепер, мабуть, почув, що ми тут.

Вона опустила голову, ховаючи сльози.
— Пробачте, я не хотіла втягувати вас у це.

— Тихіше, — сказав він. — Ви ні в чому не винні.

Вона підняла очі. Його погляд був спокійний, але всередині — вогонь.
Ніхто не образить цю жінку й цю дитину. Не поки я поруч.