Розділ сьомий. Дім, що пахне теплом

Вечір прийшов непомітно — тихо, без грюкоту дверей і сварливих нот. За вікном повільно сипався дощ, стікав по склу прозорими нитками, а в квартирі пахло картоплею, свіжим хлібом і тим спокоєм, який приходить лише тоді, коли хтось поруч.

Ліда саме розкладала вечерю — просту, домашню: запечену картоплю з куркою, салат і теплий компот. Марічка крутилася під ногами, пританцьовуючи з ложкою в руці.

— Ма-а-ко, — голосно покликала вона, не завжди вимовляючи «р». — Іди їсти!

— Не кричи, — лагідно попросила Ліда, поправляючи їй волосся. — Дядько сам прийде.

І за хвильку у дверях справді з’явився Макар.
У візку, з трохи розкуйовдженим волоссям, але з усмішкою — тією, яку він останнім часом уже не ховав.

— Мене, здається, покликали, — сказав він і глянув на дівчинку. — Хтось тут дуже серйозний кухар.

— Я! — Марічка гордо підняла ложку. — Я мішала!

— Ну, тоді я мушу спробувати, — кивнув він і, обережно під’їхавши до столу, взяв тарілку.

Перші хвилини вони їли мовчки. Тільки стукіт ложок, тихе мурмотіння дитячої пісеньки. Але тиша вже не була чужою — радше теплою, домашньою.

— Знаєте, — раптом сказав Макар, — я думав, що запах їжі більше ніколи не викликатиме в мене приємних спогадів. У лікарні все пахло однаково — ліками й пластиком. А тут… — він зупинився, підбираючи слова. — Тут пахне… життям.

Ліда підвела очі. У погляді — подяка й щось тихе, невимовлене.
— Просто треба, щоб поруч була людина, яка хоче, аби ти їв, — сказала вона просто.

Марічка тим часом зосереджено їла й не слухала дорослих. А потім, відпивши компот, серйозно сказала:
— Макар, а ти завтра з нами підеш гуляти?

Він знітився.
— Не знаю, як вийде, — тихо.

— Вийде, — впевнено відповіла малеча. — Я тебе візком покатаю!

Ліда засміялася.
— Марічко, він сам може кататись.
— А я все одно допоможу! — вперто.

Макар усміхнувся, і цей сміх, щирий і трохи здивований, розлився по кімнаті, ніби вперше оживив її стіни.

Пізніше, коли Марічка вже спала, Ліда мила посуд.
Він під’їхав ближче, тримаючи в руках рушник.
— Давайте я хоч витру, — запропонував.

— Не треба, відпочиньте.

— Я не люблю сидіти без діла.

Вона кивнула. І вони стояли поруч — вона біля раковини, він поруч, витираючи тарілки. Простий вечір, просте життя. Але в кожному русі — тиша, що лікує.

— Знаєте, — сказав Макар, коли остання тарілка лягла на полицю, — ви вмієте повертати людям дім.

— А ви — навчаєте знову довіряти, — відповіла вона, обережно.

Він поглянув на неї. Довго.
— Може, у нас вийде навчитися цього разом.

І Ліда вперше не відвела очей.
Бо в цьому погляді — не жалість.
А початок чогось іншого.