Розділ шостий. Коли минуле стукає в двері

Ліда не шукала його історії. Вона не з тих, хто нишпорить у чужому болі — мала свій. Але життя в одній квартирі мало властивість відкривати те, що не сховаєш навіть за зачиненими дверима.

Того ранку Макар працював у своїй кімнаті. На моніторі миготіли рядки коду — чужі очі побачили б там хаос, але для нього це було упорядковане життя, логіка, сенс. Клавіатура стукала рівно, розмірено, доки в коридорі не залунав сміх Марічки.

— Ма-а-ма, дивись, я принцеса!

Дівчинка стояла у фатині, зробленому з маминої хустки, з короною з фольги. А поруч — на підлозі — лежала розкрита коробка.

— Марічко! — Ліда швидко підійшла. — Не можна! Це не твої речі!

Вона нахилилась, щоб скласти все назад, і побачила: фото.
Усміхнений хлопець на фоні моря. Сонце, вітер, футболка з написом «Code & Coffee». У нього — той самий погляд, який вона тепер бачила щодня, тільки тоді ще без тіні болю.

І поруч — інше фото. Він у костюмі, поряд дівчина. Красива, світловолоса, з рукою, що торкалась його плеча так, як торкаються не всі — впевнено, по-домашньому.

Ліда відчула, як щось кольнуло під серцем. Не ревнощі — радше дивний сум.

У цей момент двері за її спиною тихо прочинилися.

— Що ви робите?

Вона здригнулася. Макар дивився з порога. Без злості — але з тим холодом у голосі, який ріже не гірше ножа.

— Вибачте, — прошепотіла вона. — Марічка відкрила коробку, я… не хотіла…

Він на мить заплющив очі.
— Не чіпайте це, будь ласка.

Вона кивнула. Марічка, відчувши напругу, тихо заховалася за мамину ногу.

— Це… ваше минуле? — наважилась спитати Ліда.

Він мовчав довго. Потім повільно проїхав до вікна.
— Колись — так. Тепер це просто фото.

І тиша знову впала між ними, густа, як осіння мла за вікном.

Того ж вечора він сам покликав її на кухню.
— Ви не винні, — сказав, коли вона заходила, тримаючи в руках чашку з чаєм. — Я просто не люблю, коли мене жаліють.

— Я вас не жалію, — спокійно відповіла вона. — Я розумію.

Він усміхнувся куточком губ.
— Мало хто розуміє.

І тоді, вперше, розповів. Не все — лише уривки.
Про дорогу, що була слизькою після дощу.
Про фари, що виринули зненацька.
Про те, як у лікарні сказали: «Дива бувають, але не цього разу».

Він говорив спокійно, навіть занадто. Так, ніби переказував код, а не власну трагедію. Але в очах було те, чого слова не здатні сховати — біль, що вкорінився в ньому так глибоко, що став частиною.

— А вона? — тихо спитала Ліда, маючи на увазі ту дівчину з фото.

— Пішла, — коротко. — До аварії.

Вона кивнула.
І подумала: Кожен має межу болю. Але він… він і досі бореться.

Пізніше, коли вона вкладала Марічку спати, дівчинка прошепотіла:
— Мамо, а дядько Макар колись бігав?
— Так, — усміхнулась Ліда. — Бігав.
— То він ще буде бігати. Бо він сильний. Я бачила.

І Ліда, дивлячись на маленьке личко своєї доньки, раптом повірила — може, справді буде.