Розділ п’ятий. Перші дні

Квартира Макара зустріла Ліду й Марічку тишею — глухою, настороженою, ніби самі стіни боялися дихнути.
Вікна були закриті, повітря — важке, з домішкою ліків і металу. На підвіконні стояв сухий кактус, поруч — чашка з недопитим чаєм, на дні якого застигла прозора плівка.

Ліда обережно переступила поріг, притискаючи доньку до себе.
— Тільки не торкайся нічого, добре? — тихо сказала вона, роззираючись.
Марічка кивнула. У її великих очах світилася цікавість, перемішана зі страхом.

Макар сидів у візку посеред кімнати. Його погляд був різкий, мов лезо.
— Вибачайте за безлад, — кинув коротко, хоч у голосі не було вибачення.
— Нічого, — відповіла Ліда, спокійно розстібаючи куртку. — Ми наведемо лад.

Він мовчав, спостерігаючи, як вона знімає з дитини шарфик, як розкладає речі, як рухається — тихо, впевнено, без зайвих слів.
Від цього спокою його щось дратувало.

Перші дні були схожі на життя на межі — коли ніби все є: дах, вода, їжа, але дихати все одно важко.
Ліда вмикала пральну машину, готувала кашу, провітрювала кімнати.
Марічка малювала біля вікна — олівцем на звороті старих конвертів.
Макар здебільшого мовчав, дивився новини або гортав телефон, намагаючись приховати, як болить.

— Вам допомогти? — питала Ліда, коли бачила, як він намагається сам дістати щось із верхньої полиці.
— Не треба, — коротко.
— Але ви ж…
— Я сам.

Ці слова він вимовляв із такою твердістю, що навіть повітря між ними стискалося.

Одного разу, коли вона витирала підлогу, він не витримав:
— Ви не мусили цього робити. Це не готель для… благодійних жертв.
Ліда підняла на нього погляд — спокійний, трохи втомлений.
— А я й не роблю це з жалю. Просто прибираю там, де живу.

Його губи сіпнулися, але відповіді не знайшлося.

Вечори були найважчими. Марічка засинала на дивані під ковдрою, а між дорослими зависала мовчанка.
Інколи вона ламалася — на мить.

— Чому ти не спиш? — спитав він одного разу, коли побачив, як Ліда стоїть біля вікна.
— Не можу. Нове місце.
— Тобі тут некомфортно?
— Поки просто… незвично.
— Мені теж.

Це було перше «мені теж», яке прозвучало не як камінь, а як крихітний місток.

На третій день він почув дитячий сміх.
Марічка щось бубоніла ляльці, вигадуючи історію про «капітана, який загубив ногу, але врятував море».
Макар завмер.
— Це ти про мене? — запитав з напівусмішкою.
Дівчинка здригнулася, а тоді серйозно відповіла:
— Ні. Той капітан добрий.

І Ліда ледве стримала усмішку, вперше відчувши — напруга, що стояла між ними, ледь розтанула.

Вона варила суп, він учився просити допомогу — спочатку коротко, через силу.
— Подай, будь ласка, виделку.
— Дякую.
Слова лунали сухо, але вже не рвали повітря.

Так починалося їхнє навчання — жити поруч, не торкаючись минулого, не заглядаючи наперед.
Тільки кожен день — нова спроба.
Новий ковток тиші, в якій поволі народжувалося щось схоже на розуміння.

Того ранку все почалося з каші.
Звичайної вівсянки, яку Ліда залишила на плиті, поки допомагала Марічці знайти другий носок.

— Не гаряче! — крикнула вона з коридору, почувши дзенькіт ложки.
— Та я просто перемішати, — буркнув Макар.
І саме в ту мить кришка злетіла, а вівсянка — густа, липка — розчинилася на його футболці.

— Ну от, — видихнула Ліда, забігаючи на кухню. — Я ж казала.
— Це тому, що ви любите командувати.
— А ви — не слухати.

На якусь мить вони просто дивились одне на одного: він — роздратований і трохи безпорадний, вона — з тією терплячою усмішкою, що завжди дратує більше, ніж слова.
А потім Ліда не втрималася — засміялася.
Тихо спочатку, а потім голосніше.

Марічка виглянула з-за дверей і, побачивши, як мама тримає ложку в каші, а дядько Макар сидить у візку з білими плямами на грудях, теж розсміялася.

— Ви схожі на ведмедя! — вигукнула вона.
— Це комплімент чи образа? — насупився Макар, але в куточках губ уже з’явилася тінь посмішки.
— Комплімент! Бо ведмеді добрі!

Ліда витерла йому сорочку вологою серветкою, намагаючись не зустрічатися очима, але відчувала, як він дивиться — довше, ніж потрібно.
— Знаєте, — пробурмотів він, — ви смієтесь… і здається, що в цій квартирі знову є життя.
Вона завмерла, не знаючи, що відповісти.

Потім просто сказала:
— Може, тому що життя тут і є. Просто ви довго його не чули.

Після того випадку щось змінилося.
Вони вже не лякалися мовчанки.
Вона приносила йому чай без зайвих слів.
Він дозволяв.
І навіть жартував, коли Марічка ставила біля його коліс маленького ведмедика:
— Це щоб ти не сумував, коли ми на прогулянці.

Вечір того ж дня був тихим.
Вікна відбивали захід сонця, і в його відблисках Ліда побачила, як Макар обережно повертає візок до столу, де лежали її рецепти.
— Можна я спробую щось приготувати завтра? — спитав він.
— Можна. Тільки без експериментів із кашею, домовились?
— Без гарантій, — усміхнувся він.

І тоді, вперше за весь час, Ліда подумала:
Може, цей дім і справді можна оживити.