Розділ четвертий. Незнайомка з дитячими очима

Ранок був похмурий, тягучий. Хмари низько висіли над містом, і навіть повітря здавалося вологим, важким. Макар сидів за ноутбуком, занурений у код, коли почув тихе постукування у двері.

— Макаре, можна? — голос матері лунав несміливо, як у школярки, котра боїться реакції вчителя.

— Якщо знову лікар чи психолог, то ні, — кинув він, не відриваючи очей від екрану.

— Ні, не лікар… — вона вагалася. — До нас прийшла дівчина. На роботу.

Він підняв голову.
— Я ж сказав — не треба ніяких помічниць. Я чудово справляюсь сам.

— Синку, — Лариса Павлівна зробила крок уперед. — Ми просто… хочемо, щоб ти подивився. Вона хороша, скромна, із нашого району.

— Мамо, я не потребую доглядальниці.

— Вона не доглядальниця. Вона… просто допоможе. І… — мати зам’ялася. — В неї маленька дитина.

Макар підняв брову.
— Що?

— Дівчинка. Два роки. Вона буде з нею.

Він глухо засміявся — коротко, безрадно.
— Ви серйозно? Мені й без того вистачає хаосу, а ви хочете, щоб у мене вдома бігала дитина?

Мати опустила очі.
— Дай шанс, Макаре. Просто… послухай.

Він зітхнув. Упертість матері знали всі — сперечатися з нею було марно.
— Добре. П’ять хвилин. Але потім я знову працюю.

Вітальня зустріла тишею. Лариса Павлівна вже сиділа на дивані поруч із Лідою. Дівчина виглядала трохи розгубленою: простий светр, темна спідниця, руки міцно зчеплені. Біля неї на колінах сиділа маленька дівчинка — кучерява, з рожевими щічками, в обіймах тримала плюшевого зайця.

Коли Макар заїхав у кімнату, обидві повернулися до нього.
Ліда швидко підвелася, і він побачив, як вона знітилася — ніби боялася, що скаже щось не так.

— Добрий день, — промовила вона тихо. Голос м’який, мелодійний, але трохи тремтячий.

— Вітаю, — відповів він коротко, намагаючись не дивитись надто уважно. — Мама, ти ж казала п’ять хвилин, от і рахуємо.

— Я розумію, — кивнула Ліда. — Мені сказали, що ви шукаєте помічницю. Я можу готувати, прибирати, прасувати. Моя донька не заважатиме — вона спокійна. Якщо потрібно, я можу допомагати вам і з реабілітаційними вправами.

Вона говорила просто, без прикрас. І щось у її голосі — ця невимушена чесність — зачепило його більше, ніж він хотів зізнатися.

— У вас… дитина, — сухо сказав він.

— Так. — Ліда ніжно погладила Марічку по спині. — Я не залишаю її саму. Інакше просто не змогла б працювати.

— Розумію, — він кивнув, хоч насправді не розумів. Його життя завжди було чітким, структурованим, а тут — дитина у квартирі, чужі голоси, порушення тиші.

Дівчинка тим часом дивилась на нього великими очима, не злякано, а з якоюсь дитячою цікавістю. Потім повільно спустилася з рук матері й зробила кілька кроків уперед.

— Дядю, — сказала вона серйозно, — а чого ти сидиш на кріслі з колесиками?

Макар завмер. У горлі щось стиснулося, але замість злості він раптом відчув… тепло. Щиру, безпосередню цікавість. Без жалю, без страху.

— Бо мені так зручно, — відповів після паузи.

Дівчинка задоволено кивнула.
— Гарне крісло. Може, і мені таке купиш?

І в цей момент — уперше за довгі місяці — він усміхнувся. Ледь-ледь, але по-справжньому.

Мати, помітивши це, ледь не розплакалася.

— То що, синку, — тихо спитала, — залишаємо їх?

Макар подивився на Ліду. Вона стояла, трохи збентежена, але в її очах було щось чисте, спокійне. І, можливо, саме це його й зупинило від чергового «ні».

— Залишаємо, — сказав нарешті. — Але… це тимчасово.

Ліда ледь усміхнулася.
— Дякую. Я не підведу.

Він хотів відповісти щось різке, але промовчав. Бо всередині раптом ворухнулось щось давно забуте — відчуття, що, можливо, цей дім нарешті знову стане живим.