Розділ третій. Оголошення

Минуло трохи більше двох тижнів.
Достатньо, щоб зрозуміти — жодна турбота, жодні найкращі наміри не можуть пробити той мур, який Макар вибудував навколо себе.

Батьки приходили щодня: привозили їжу, ліки, нові реабілітаційні пристрої, але син зустрічав їх з однаковим холодом.
Він замкнувся у власному світі — у світі монітора, коду і глухої тиші, яку зрідка порушував тільки звук клавіатури.

— Макара треба витягнути з цього стану, — сказала одного вечора мати, схилившись над кухонним столом у їхньому будинку. — Він гасне. Я бачу, як він себе змушує дихати, як механізм.

Батько довго мовчав. У нього теж щось стискалося всередині кожного разу, коли бачив сина — сильного, упевненого, колись з вогнем у погляді — тепер пригаслого, відстороненого.

— Йому потрібен хтось поруч, — нарешті мовив він. — Але не ми. Ми для нього — нагадування про слабкість.

Мати підняла очі.
— Ти думаєш про помічницю?

— Так. Ми не можемо бути в нього цілодобово. А йому потрібен порядок, допомога в побуті, підтримка під час реабілітації.

Вона мовчки кивнула. І вже за годину, сидячи за ноутбуком, друкувала оголошення:

Шукаємо помічницю по дому.
Молодому чоловіку після травми потрібна людина для ведення господарства, допомоги в побуті, приготування їжі.
Обов’язкове проживання. Оплата гідна. Деталі — під час співбесіди.

Коли оголошення було опубліковано, мати довго сиділа, вдивляючись у екран, ніби чекала, що хтось одразу відгукнеться.

Перші дзвінки почали надходити наступного дня. Хтось питав, але чув слово «проживання» — і відмовлявся. Інші — просили надто високу оплату або не мали досвіду.

Батько переглядав резюме, але кожна кандидатура здавалася невідповідною.
— Не та, — повторював він щоразу. — Макара така людина не витримає і трьох днів.

Мати зітхала:
— А може, нам пошукати ближче? У нашому районі? Хтось, хто просто… добра людина.

І доля, здається, почула.

Того ж тижня, у неділю, вона виходила з магазину з пакетами, коли побачила біля під’їзду молоду жінку. Худорляву, з великими карими очима й дівчинкою років двох на руках. Дитина щось весело белькотіла, граючись шапочкою матері.

— Вибачте, ви, здається, Лариса Павлівна? — тихо промовила жінка, побачивши знайоме обличчя. — Я вас пам’ятаю, ми на зупинці часто бачимося.

— Так, а ви…

— Ліда. Ліда Містова. Я тут неподалік живу. — Вона сором’язливо усміхнулася. — Ви, здається, шукали помічницю по дому? Мені сказали в магазині, що ви питали.

Лариса Павлівна завмерла. Ніби світ на мить зупинився.

— Так, шукаємо, — відповіла повільно. — А ви… шукаєте роботу?

— Так, — кивнула Ліда. — Будь-яку, чесну. Я одна виховую донечку. Марічка спокійна, слухняна, я б не заважала… Просто хочу заробити й мати дах над головою.

Мати Макара дивилась на неї — на скромну, але чисто вдягнену дівчину, на її руки, на дитину, що довірливо притулилася до шиї матері, — і відчула щось тепле. Ту саму доброту, яку шукала.

— Зайдіть завтра. Ми поговоримо.

Того вечора Лариса Павлівна довго не спала. Думала, як сказати про це Макарові. Він знову буде проти. Але, можливо, саме ця дівчина і її маленьке сонечко зможуть зрушити щось у його серці.

Бо іноді життя повертається на краще не через великі події — а через тихий дитячий сміх у чужому домі.