Розділ другий. Дім без крила

Осінь не чекала. Листя сипалося під ноги, повітря пахло мокрою землею й холодом. Але для Макара все це зникло — він дивився на світ із зовсім іншої висоти. З вікна машини, де сидів у інвалідному візку, простір здавався чужим, перекошеним, неначе хтось вирвав у нього крило й змусив дивитися на життя під іншим кутом.

Батько вийшов першим, розклав спеціальну переносну рампу. Мати метушилася, з усіх сил намагаючись виглядати спокійною, хоча тремтячі руки її видавали.

— Обережно, синку, — вона схилилася над ним, поправляючи плед на колінах.

Макар зціпив зуби. Кожне її слово «обережно» дряпало вуха.
Я ж не кришталева ваза, мамо… — хотілося крикнути, але він лише опустив очі, стискаючи підлокітники візка.

Поріг дому, який колись здавався дрібницею, тепер став бар’єром. Чужим, злим. Він відчув, як у грудях піднімається хвиля злості, коли батько нахилився, щоб допомогти йому проїхати.

— Я сам, — різко кинув Макар.

— Ма…каре… — мати несміливо простягнула руку.

— Сказав, сам! — його голос луною вдарив у стіни під’їзду, і вона відсахнулась, мов від полум’я.

Тиша. Тільки колеса візка різко рипнули по плитці.

У квартирі все було, як раніше: улюблений диван, книжки на полицях, ноутбук на столі. Але тепер цей простір не був його — він став кліткою. Макар проковтнув комок в горлі. Дім, у який він так мріяв повернутись, зустрів його не теплом, а відчуттям обмеження.

Він проїхав коридором, помітивши, як вузько між меблями.
— Чудово, — пробурмотів він. — Хто мені розкаже, як я тут тепер маю жити?

Батько, який заніс сумку з речами, зупинився.
— Ми вже думали. Замовимо спеціальні перила, переставимо меблі. А кухню…

— Супер, — перебив син, іронія гірко скривила його обличчя. — Ви зробите із моєї квартири лікарняну палату. Дякую.

Мати підійшла ближче, присіла перед ним, щоб бачити очі.
— Синочку, будь ласка. Ми розуміємо, що тобі важко, але ми мусимо допомогти.

Її теплі пальці торкнулися його долоні. І ця турбота — щира, материнська — раптом видалася йому ще нестерпнішою, ніж будь-які слова. Він різко відсмикнув руку.

— Не треба жалості. Я сам впораюсь.

Він розвернувся, з шумом закотився у свою кімнату й зачинив двері.

Сам. Знову сам. Тільки тепер — у чотирьох стінах, із ногами, які мовчали. Він кинув погляд на ноутбук, що стояв на столі, і подумав: Єдине, що залишилось мені — робота. Код не потребує ніг. Там я все ще я.

Але в душі вирував хаос. Біль, гнів, безсилля.
І він відчував: так довго він не витримає.