Розділ перший. Лікарня

Запах. Першим, що відчув Макар, коли поволі виринув із темряви, був різкий запах антисептику й ліків. Він розкрив очі, але світло боляче різонуло, наче лезо. Біла стеля, лампи, рівномірне цокання апарату — усе видавалося нереальним, мовби він дивився якийсь фільм, але головним героєм був він сам.

— Ма…карчику… — хтось стиха схлипував поруч.

Він перевів погляд і побачив маму. Її очі були почервонілі, щоки зсохлися від сліз. Вона міцно тримала його руку, наче боялася відпустити й втратити назавжди. Трохи далі стояв батько — строгий, зазвичай стриманий чоловік, а зараз навіть він не міг приховати тривоги.

— Ви… тут… — голос Макара прозвучав хрипко, немов з чужого горла.

— Синку, не говори багато, — мати провела пальцями по його волоссю. — Лікарі сказали, що ти в безпеці. Ти живий, чуєш? Це головне.

«Живий». Ці слова мали би зігріти, але натомість у грудях зросла тривога.

Він спробував поворухнутись. Лівою рукою — вдалося. Пальці трохи слухалися. Але щойно спробував рухнути ногами, по тілу пройшла хвиля паніки. Нічого. Порожнеча.

— Мамо… — його губи затремтіли. — Я не відчуваю ніг.

У кімнаті запанувала гнітюча тиша. Мати заплющила очі, ніби відмовлялась чути ці слова. Батько зробив крок уперед і твердо, навіть занадто рівно промовив:

— Сину, лікар усе пояснить. Тобі потрібен спокій.

Двері відчинилися, і увійшов лікар у білому халаті, з втомленим обличчям людини, яка щодня вимовляє надто багато тяжких діагнозів. Він підійшов ближче, кинув погляд на монітори й лише тоді звернувся до Макара.

— Ви перенесли серйозну аварію, — сказав він тихо, але чітко. — Є множинні травми, зокрема ушкодження хребта. Ми зробили все можливе, стабілізували стан. Проте… гарантувати повне відновлення наразі неможливо.

— Тобто… — Макар ковтнув повітря, відчуваючи, як серце шалено калатає. — Тобто я можу залишитись… інвалідом?

Лікар не відвів очей.
— Це можливо. Попереду довга реабілітація. Є шанс, але він невеликий. Все залежатиме від вашого організму, від того, як ви будете працювати над собою.

Мама тихо заплакала знову, сховавши обличчя в долонях. Батько підійшов ближче до ліжка і стиснув руку сина, як ніколи сильно.

— Ми з тобою, чуєш? — голос його зривався, але він тримався. — Ми зробимо все, щоб ти встав на ноги.

Макар відвернув погляд до стелі. Внутрішня порожнеча зростала, здавлювала горло. Він завжди був тим, хто розраховував лише на власні сили: успішна кар’єра, проєкти, самостійність. А зараз — він лежав безпорадно, прив’язаний до апаратів, і вперше в житті відчув себе маленьким хлопчиком, який боїться майбутнього.

Чому саме я?.. Чому зараз?..

У горлі клубком зібралася гірка безнадія. Він відчув, як з очей зрадницьки потекли сльози, і вперше не намагався їх стримати.