Пролог

Дорога здавалась безкінечною. Осінній дощ ритмічно бив по лобовому склу, розмиваючи вогні ліхтарів і перетворюючи їх на тремтливі жовті плями. Макар Устименко завжди любив нічні поїздки — у них було щось медитативне: тиша всередині авто, відчуття контролю над кермом і простір, який відкривався лише перед тобою. Він їхав із роботи, як завжди затримавшись допізна. Код, дедлайни, втомлені очі — це була його реальність, яку він давно прийняв.

Телефон коротко мигнув — повідомлення від колеги. Він машинально глянув на екран. Лише мить. Лише швидке: «Потім відповім». Але цього було досить.

Різкий вигук шин по мокрому асфальту. Засліплююче світло зустрічної машини. Серце підскочило до горла, і все, що встиг зробити Макар — стиснути кермо до білосніжних кісточок пальців.

Удар. Глухий, безжальний, немов саме небо впало на нього.

Авто розвернуло, метал скреготів об метал, скло сипалося, наче крижані іскри. Світ звузився до болю і крику всередині голови.

А потім — тиша.

Лише дзвін у вухах і відчуття, ніби його тіло перестало належати йому. Дихати було важко, кожен ковток повітря різав грудну клітку. Він спробував поворухнутись — і не зміг. Ноги лежали, як чужі.

— Господи… — вирвалось у нього пошепки.

Десь неподалік зупинились машини, хтось кричав:
— Викликайте «швидку»! Швидше!

Краплі дощу просочувались крізь розбите скло, холодили обличчя. Він лежав, застряглий у власному авто, і раптом зрозумів — ось вона, межа. Межа між «до» і «після».

Очі заплющувались, але свідомість відчайдушно чіплялась за реальність. У голові миготіли уривки думок: Мама. Тато. А якщо… більше ніколи?..

Чорна темрява накрила його, але перед тим, як остаточно зникнути, він відчув — гарячі сльози стікають по щоках. Не від болю. Від страху, що життя, яке він будував роками, зараз може зламатися назавжди.