34. Ігор 

Палата здається тіснішою, ніби стіни стискаються, вичавлюючи повітря з легенів. Лікар пішов, його слова про те, що я ледь не пішов цього разу, все ще звучать у голові, як відлуння грому. Ельвіра теж вийшла, її заплакані очі і відверта недовіра — усе це ріже, як ніж. Я один, прикутий до цього клятого ліжка, з ногами, що не слухаються, і болем, що пульсує в попереку, як постійне нагадування про мою слабкість.

Ангеліна. Її усмішка, слова про помилки, руки з таблетками — усе це спалахує перед очима, як кадри з кошмару. Вона пішла ва-банк. Вона хотіла позбутися мене, щоб забрати все — компанію, активи, життя, яке я будував. І тепер я розумію: мені потрібна охорона. Не просто доглядальниця, а хтось, хто захистить від її маніпуляцій, від отрути, від усього, що вона може ще надумати, доки я ще не готовий остаточно викорінити її зі свого життя. 

Телефон лежить на тумбочці, холодний і мовчазний. Беру його, пальці, наче не мої, промахуються по клавіатурі, коли знаходжу номер свого охоронця — Ігоря, хлопця, якому довіряв, як собі. Він завжди був поруч, коли потрібно, мовчазний, але надійний. Тільки зараз я розумію, що з моменту аварії — жодного разу не згадав про нього, а він — також не подзвонив. Хоча для Ігоря то норма — бути під рукою та чекати наказу. А так як наказів не було, він і не з'являвся. 

Гудки тягнуться довго, надто довго, і серце стискається, від липкого неприємного передчуття. Ніхто не відповідає. Дзвоню ще раз, і ще, але тільки гудки, як насмішка над моїм безсиллям. Розчарування заливає, як холодна хвиля, і я кидаю телефон на ліжко, відчуваючи, як гнів змішується з відчаєм. Навіть він не відповідає. Чи Ангеліна вже дісталася до нього? Чи він просто не хоче мати справи з інвалідом?  

Відкидаюся на подушку, і біль у спині спалахує, як блискавка, але я не звертаю уваги. Думки рояться, як бджоли в вулику. Мушу боротися. Бути в рази обережнішим, ніж був до цього. Ангеліна не зупиниться — її слова про ненависть, про притулок, про те, що вона мене відправила б, якби не активи, — усе це не просто слова. Це план. Вона хотіла, щоб я пішов, щоб не заважав їй перебрати компанію до хижих рук.

Але я живий. І я не дозволю їй перемогти. Тільки… хто мені допоможе? Ніхто не вірить. Лікар думає, що я намагався піти з життя. Ельвіра дивиться з жалем, ніби я слабак, що здався. Влад — розбитий своєю любов’ю до неї. Петро — адвокат, але він далеко і послуговується лише справами і оплатами.

Ніхто не допоможе. Я один.  

Закриваю очі, намагаючись заспокоїтися, на мить стає легше і сон приходить несподівано, як хвиля, що накриває з головою. У сні — Діана. Вона стоїть у саду, де ми колись гуляли, її волосся розвівається на вітрі, а очі блищать від сліз. Вона кличе мене, її голос тихий, але пронизливий, як крик у тиші: 

“Ігоре… Ігоре, повернися…”

Я хочу до неї, більше всього на світі я зараз хочу до неї, але ноги не слухаються, і я падаю, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг. Вона простягає руку, і її дотик — як вогонь, що не обпікає, а гріє.

“Не йди, — шепоче вона. — Не залишай мене.”

Хочу відповісти, сказати, що кохаю її, що все буде добре, але слова застрягають у горлі. Я розумію, що це сон. Не хочу прокидатися. Не хочу повертатися до візка, до болю, до самотності. Хочу залишитися з нею, у цьому саду, де все просто і чисто.  

Але реальність проривається, як холодний вітер, і я розплющую очі. Палата тьмяна, але в ній хтось є. Фігура біля ліжка, довге волосся вогненим відблиском помітне навіть в півтемряві підсліпуватої лампи. 

Серце зупиняється, і не вірю, що бачу її — Діану. Вона стоїть, її волосся розпущене, очі блищать від сліз, і руки тремтять, коли вона простягає їх до мене. Сльози котяться по її щоках, і її голос, ледь чутний, пронизує мене, як ніж.  

— Ігоре… — шепоче вона, і її голос ламається, як скло. — Ігоре, чому ти… чому ти мені не сказав?  

Я завмираю, серце калатає так, що здається, воно вирветься з грудей. Це не сон. Вона тут, справжня, її очі, повні болю і любові, дивляться на мене, і я відчуваю, як сльози печуть мої власні очі. Її обличчя бліде, губи тремтять, і вона падає на коліна біля ліжка, хапаючи мою руку, її пальці холодні, але дотик — як вогонь, що розтоплює ту кригу, яка скувала мене всього, відколи ми попрощались востаннє. Сльози течуть по її щоках, залишаючи блискучі сліди, і вона шепоче моє ім’я знову й знову, як якесь закляття, що може повернути нас назад, де все ще було можливо. 

— Діано… — голос хрипкий, ледь чутний, і я стискаю її руку, відчуваючи, як усе в мені оживає. Біль у тілі, візок, депресія — усе відступає, залишаючи лише її. Її сльози, біль, любов, що рве мене на шматки. Я хочу обійняти її, витерти ті сльози, сказати, що кохаю, що все буде добре, але тіло не слухається, і я лише стискаю її руку сильніше, ніби це єдине, що можу дати їй зараз. Вона плаче, її плечі тремтять, і її голос, надломлений, пронизує мене: “Чому ти не сказав? Чому ти дозволив мені піти?” І я відчуваю, як мої власні сльози котяться по щоках, змішуючись із її, і світ звужується до цього моменту.  

Дивлюся на Діану, і її обличчя, мокре від сліз, здається найпрекраснішим, що я коли небудь бачив. Вона тримає мене за руку і її сльози капають на  шкіру, гарячі, як вогонь…