33. Діана

Вечір у готельному номері тихий, лише слабкий шум вулиці просочується крізь зачинені вікна. Світло ліхтарів ледь пробивається крізь важкі штори, кидаючи тьмяні смуги світла на килим. 

Лежу на м'якому ліжку, чекаю Льошу, який пішов по вечерю, але думки не дають спокою — чи правильно я роблю, погоджуючись на цей шлюб? Чи не поспішаю я, тікаючи від минулого? Телефон на тумбочці вібрує, і я простягаю руку, не відкриваючи очі. Але коли беру трубку, голос на тому кінці незнайомий, хрипкий, із легким акцентом.  

— Доброго ранку. Я хочу поговорити з вами про Ігоря. — каже ця далека жінка і все в мені завмирає. 

Серце зупиняється, ніби хтось стиснув його в кулаці, а кров холоне в жилах.

Ігор.

Його ім’я, вимовлене незнайомкою, звучить як удар грому в тихій кімнаті. Я сиджу на ліжку, тримаючи телефон так міцно, що пальці німіють, і не знаю, що робити, що сказати. Думки рояться, як перелякані птахи — чому ця жінка мені дзвонить? Хто вона? Щось сталося з Ігорем?

Минуле, яке я намагалася заховати за теплим спокоєм Олексія, раптом виривається назовні, і я відчуваю, як очі печуть від сліз, яких не стримую. Мовчу, а голос на тому кінці продовжує, терпляче, але з ноткою відчаю.  

— Мене звати Ельвіра, — каже вона, і мені здається знайомим це ім’я, хоч і не знаю, звідки. — Я працюю з Ігорем. Я його доглядальниця. Він досі вас пам’ятає, Діано. Він у лікарні, прикутий до візка після аварії. Він не хотів нагадувати про себе, боявся бути тягарем для вас. Але вчора вночі… він ледь не пішов із життя. Запас його сил вичерпаний. І вирішувати тільки вам, Діано. Але я не можу не сказати. Навіть якщо Ігор мене звільнить — я не можу йому допомогти. Допомогти йому боротися можете лише ви.  

Її слова, як важкі краплі дощу, проникаючи в душу, вкривають все кригою. Я відчуваю, як руки тремтять, а подих стає уривчастим. Ігор у візку? Ледь не пішов із життя? Мій розум відмовляється прийняти це, але спогади про нього — його сміх, поцілунки, його руки, що не дали мені вистрибнути з вікна — спалахують так яскраво, що я ледь стримую крик. Я уявляю його в лікарняному ліжку, зламаного, самотнього, і серце розривається від болю. Він не хотів бути тягарем? Він думав про мене, навіть коли я поїхала, залишивши його з його мовчанням? А вчора вночі… що сталося? Чи це правда, чи вона перебільшує? Але її голос, сповнений болю й відчаю, здається щирим, і я не можу відкинути ці слова.  

В голові — хаос. Я обіцяла Льоші рухатися вперед, погодилася на шлюб, на знайомство з його батьками.

А тепер — Ігор. Його ім’я звучить у моїй душі, як дзвін, що кличе назад. Чи можу я повернутися до нього? Чи маю я право, коли вже зробила вибір? Але якщо він справді на межі, якщо його сили вичерпані, як вона сказала… Невже я можу залишити його?  

— Діано? — голос Ельвіри повертає мене до реальності, і я чую, як вона зітхає. — Ви там?  

— Так, — шепочу я, і мій голос тремтить, як листок на вітрі. — Я… я не знаю, що сказати. Як це сталося? Чому він…  

Вона мовчить секунду, ніби підбирає слова, а потім починає розповідати. Її голос ламається, коли вона описує аварію, як Ігор лежав у комі, як прокинувся, але залишився прикутим до візка. Про махінації його нареченої Ангеліни, про те, як вона спустошувала його рахунки, про вчорашню ніч, коли його знайшли його непритомним з порожнім флаконом снодійного. Вона плаче, пояснюючи, що лікарі врятували його, але його стан, моральний стан, критичний, і вона боїться, що він не витримає.  

— Він не хотів, щоб ви знали, — каже вона тихо. — Він казав, що ви заслуговуєте кращого життя. Але я бачу, як він страждає. Він згадував вас щодня, Діано. І я не можу стояти осторонь, коли він може… піти. Ви — його шанс.  

Її слова рвуть мене на частини. Я уявляю Ігоря — його сильні руки,  усмішку, очі, що завжди бачили мене прото наскрізь… А  тепер він зламаний, самотній, у візку, у клітці власного тіла, і, щонайгірше — думок. Неправильних думок про те, що він може бути тягарем…

Його думки про мене, його рішення не писати, щоб не бути тягарем… Це розбиває серце…

Я зараз тут з Олексієм. Я погодилася на шлюб. Як я можу кинути його заради Ігоря, коли він, можливо, вже не той, ким був? Але якщо він справді потребує мене, якщо я єдина, хто може йому допомогти… Я не знаю, що робити…

— Де він? — питаю я, і мій голос ледь чутний. Схоже, рішення приходить самостійно, без моєї участі. 

— У Центральній лікарні, терапія, 18 палата, — відповідає Ельвіра. — Діано, подумайте. Це ваш вибір. Я лише сказала, бо не могла мовчати.

Вона кладе трубку, і я сиджу, тримаючи телефон, відчуваючи, як сльози котяться по щоках. 

Ховаю обличчя в долонях, не знаючи, що сказати.

Льоша… Як я поясню йому це? Як скажу, що минуле повернулося, і я не впевнена, чи можу його відпустити? 

Я встаю, підходжу до вікна, дивлюся на річку, що плине повільно, і розумію, що мушу зробити вибір. Але серце розірване навпіл — між теплим спокоєм Олексія і вогнем Ігоря, який, здається, ніколи не згасне. Я не знаю, куди йти, але знаю, що не можу залишити це так. Ігор потребує мене. 

І тому я беру рюкзак і одягаю куртку…