32. Ігор 

Світло в палаті різке, як лезо, і б’є в очі, коли я нарешті приходжу до тями. Голова гудить, ніби там рій бджіл, а тіло — важке, як кам’яна брила. Я лежу на лікарняному ліжку, відчуваючи, як кожна кістка протестує, а біль у попереку пульсує, наче хтось колотить молотком. Пам’ять уривчаста — темрява, Ангеліна з її фальшивою усмішкою, порожній флакон... Намагаюся поворушитися, але руки тремтять, і хтось кладе руку мені на плече, зупиняючи.  

Переді мною — лікар, дивиться суворим поглядом за окулярами. Його білий халат трохи пом’ятий, голос спокійний, але з ноткою стурбованості, коли починає говорити.  

— Ігоре, — каже він, переглядаючи мою карту, — цього разу ви ледь не пішли. Доза снодійного була критичною. Ви щасливчик, що вас знайшли вчасно. Але так не може тривати. Це неправильно. Ви мусите щось робити, а не здаватися.  

Його слова доходять до запаленого мозку, мов крізь вату, і гнів спалахує в мені, наче іскра в сухій траві. Я стискаю простирадло, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні.  

— Я не здавався, чорт забирай! — кричу я, і голос рве горло, хрипкий від злості. — Я не намагався піти! Це не я!  

Лікар піднімає брову, його погляд стає холоднішим, і я бачу, що він не вірить. Він хитає головою, ніби розчарований моїми словами, і продовжує, не зважаючи на мій спротив.  

— Я бачив гірші випадки, — каже він спокійно, але з силою в голосі. — Люди з переломами хребта, паралічами, які здавалися безнадійними. І вони вставали. Є шанси на відновлення, якщо ви будете працювати. Але якщо ви й далі будете опускати руки…  

Він не закінчує, але його слова витають у повітрі, як погроза. Я хочу крикнути, пояснити, що це не я, що Ангеліна підставила мене, що я борюся щодня, але горло стискається, і я лише дихаю важко, відчуваючи, як гнів змішується з безсиллям. Він не вірить. Як і Ельвіра. Як усі. Вони думають, що я слабак, що зламався, що вирішив усе закінчити. Але це неправда. Я не здавався. Я тільки почав жити, тільки почав боротися за себе, за компанію...  

Лікар зітхає, кладе карту на стіл і виходить, залишивши мене самого з моїми думками. Але тиша триває недовго — двері тихо відчиняються, і заходить Ельвіра. Її розкосі очі опущені, щоки бліді, а губи тремтять, ніби вона ледь стримує сльози. Вона не дивиться на мене, її погляд спрямований у підлогу, і я відчуваю, як холод пробігає по спині. Її сум, її мовчання — це мовчазне звинувачення. Вона думає те саме, що й лікар. Що я намагався піти. Що я здався. Але я цього, чорт забирай, не робив! 

Вона сідає біля ліжка, її руки стискають край сукні, і я бачу, як її пальці тремтять.  

— Ігоре, — шепоче вона, і голос ламається, як скло. — Я… я винна. Я пішла, коли вона сказала, що тобі потрібен спокій. Я не знала, що тобі так погано…   

Вона не закінчує, але її слова рвуть душу. Я хочу крикнути, сказати, що це не моя провина, що Ангеліна підмішала мені щось, але мій голос слабне, і я лише дивлюся на неї, відчуваючи, як гнів і відчай борються в грудях. Її очі, коли вона нарешті піднімає їх, сповнені жалю, і я розумію, що вона не вірить у мою невинуватість. Для неї я — той, хто ледь не покинув усе. Але я не здавався. Я не хочу вмирати. Я хочу жити, повернути собі все, що забрала Ангеліна! Тільки вона мені не вірить. 

— Ельвіро, — кажу хрипко, і намагаюся сісти, але біль пронизує спину, і я хитаюся. — Ти мусиш повірити. Я не робив цього. Це вона. Ангеліна. Вона дала мені ті таблетки. Я не намагався піти. Я борюся. Ти ж знаєш, як я борюся.  

Вона хитає головою, і сльози котяться по її щоках.  

— Ігоре, — шепоче вона, — я хочу вірити. Але флакон… порожній флакон. Лікарі сказали, що це передозування. Я бачила, як тобі важко. Я не можу… не можу думати, що ти не…  

Слова обриваються, наче в неї закінчився запас, і вона ховає обличчя в долонях, плачучи тихо. Я відчуваю, як гнів спалахує знову, але цього разу він змішується з болем — не фізичним, а душевним. Вони всі думають, що я слабак. Що я зламався. Але я не зламався. Я живий, і я буду боротися. Але як довести це, коли навіть Ельвіра, моя опора, не вірить?  

Вона витирає сльози рукавом, і її голос, коли вона знову заговорила, тремтить.  

— Ігоре, — каже вона тихо, — можна мені взяти твій телефон? Я хочу подзвонити сину. А свій забула в тебе.  

Я киваю, відчуваючи, як слабкість накриває. Мій телефон лежить на тумбочці поруч, і я простягаю руку, але вона слабка, і Ельвіра швидко бере його сама. Її пальці тремтять, і я бачу, як вона уникає мого погляду. Я хочу сказати їй, щоб зателефонувала Петру, мому адвокату, щоб він розібрався з Ангеліною, але слова не йдуть. Замість цього я лише шепочу:  

— Поклич Петра. Скажи йому про неї. Про махінації. Про все.  

Вона киває, але її очі все ще сповнені сумніву. Вона відходить до вікна, тримаючи телефон, а потім виходить в коридор. 

Її голос, ледь чутний, віддаляється в лункому коридорі, змішується з іншими звуками. Я лежу, дивлячись у стелю, де тіні від лампи танцюють, і відчуваю, як усе всередині кипить. Я не здавався. Я не хотів вмирати. Але тепер, коли всі навколо думають інакше, я розумію, що мушу не лише вижити, а й довести свою правду. Ангеліна думала, що позбулася мене, але вона помилилася. Я повернуся. І я покараю її за це.  

Плутані думки повертаються до Діани. Вона десь там, можливо, живе своїм життям, і я не знаю, чи варто їй писати. Але тепер, коли я ледь не загинув через зраду, я розумію, що мушу знайти її. Не як тягарем, а як людиною, яка хоче виправити минуле. Якщо я виживу, якщо подолаю це, я знайду її. І скажу все, що не сказав тоді.