31. Діана

Ранок у Лондоні холодний, із легким туманом, що обіймає аеропорт Гатвік, коли ми з Олексієм проходимо реєстрацію. Я стою поруч із Льошею, його висока постать у теплій куртці виділяється серед натовпу, а його рука міцно тримає мою, ніби він боїться, що я розтанув. Ми летимо до України, додому, де я не була з того часу, як усе змінилося. І тепер я повертаюся, щоб одружитися. Ідея, що вчора здавалася такою теплою й природною, тепер б’є тривогою в грудях. 

В літаку Олексій бере мою руку в свою. Він усміхається, його темні очі блищать від нетерпіння, і я бачу, як він радіє цій подорожі, цьому кроку до нашого спільного майбутнього. Але я сиджу, дивлюся у вікно, де Лондон поступово зникає в хмарах, і думки розбігаються, як птахи. Згадую Ігоря. Чи справедливо це — кидатися в шлюб із кимось іншим, коли серце все ще тремтить від минулого? Льоша добрий, ніжний, надійний, але чи достатньо цього, щоб сказати "так" назавжди? Я дивлюся на нього, на його профіль, на те, як він уважно слухає оголошення стюардеси, і відчуваю змішані емоції — тепло, подяку, але й легкий страх.  

Літак злітає, і я закриваю очі, намагаючись заспокоїтися. Думки повертаються до вчорашньої розмови на лавці в кампусі. Його слова про те, що в нас немає друзів у Лондоні, про те, що він не хоче затягувати, звучать у голові, як аргументи, які я сама собі повторюю. Але чи не поспішаю я? Може, варто було б почекати, дізнатися одне одного краще, дати собі час залікувати рану, яку залишив Ігор? Я відкриваю очі, і Льоша дивиться на мене, його усмішка м’яка, заспокійлива.  

— Усе гаразд? — шепоче він, і його рука стискає мою сильніше.  

— Так, — брешу я, і усміхаюся, але в грудях — сум’яття. — Просто думаю про дім.  

***

— Діано, — каже він, щойно ми проходимо хаос кордонів і довгу дорогу та опиняємось в нашому місті. — Може, поїдемо одразу до мене? Познайомлю з батьками. Вони вже чекають.  

Я завмираю, і мої руки стискають ремінець рюкзака. Ідея бачити його сім’ю, входити в їхній дім як наречена, лякає мене. 

— Льошо, — кажу тихо. — Я стомилася. І… я ще не готова. Давай трохи відпочинемо?  

Він киває, і в його очах промайдає розчарування, але він швидко ховає його за усмішкою.  

— Звісно, — каже він м’яко. — Я зніму готель. Залишуся з тобою. А завтра подамо заяву на одруження, і тоді поїдемо до батьків. Добре?  

Я киваю, і ми їдемо до готелю, маленького, але затишного, з видом на річку. Він бере номер із двома ліжками, і я відчуваю полегшення, що він не тисне. Ми сідаємо на краєчку ліжка, і він обіймає мене, його руки теплі, заспокійливі.  

— Діано, — шепоче він, — я хочу, щоб ти була щаслива. Якщо тобі потрібен час, я почекаю. Але я вірю в нас…

В готелі затишно, і я потроху заспокоююсь. Аж поки мій телефон не висвітлює незнайомий контакт, що телефонує в меседжер. 

Приймаю виклик автоматично. 

— Доброго дня, Діано, — каже приємний жіночий голос з легким акцентом. — Ви мене не знаєте, але я дзвоню, поговорити з вами про Ігоря…