30. Ігор

Тьмяне світло пробивається крізь повіки, і я відчуваю, як усе тіло важке, ніби мене придавили камінням. Голова гуде, як після удару, а в грудях — біль, що пульсує в ритмі серця. Я намагаюся ворушитися, але руки тремтять, і хтось стискає мою долоню — тепло, але з атким тремтінням, що та дрож передається і мені.

Поступово очі звикають до світла, і я бачу білі стіни, запах дезінфектора, гудіння медичного обладнання. Лікарня. Знову. Але цього разу щось інакше — усе розмите, як у тумані, і я не пам’ятаю, як тут опинився. Останнє, що спливає в пам’яті, — Ангеліна, її слова про помилки, її руки з таблетками, темрява, що накрила мене.  

Відкриваю очі ширше, і перед мною — Ельвіра. Її розкосі очі червоні від сліз, щоки мокрі, а губи тремтять, ніби вона ледь стримує плач. Її рука стискає мою, але в її погляді — щось дивне, суміш болю, провини і жалю, що я не можу зібрати цей коктейль до купи і зрозуміти, що сталося. Вона шепоче моє ім’я, і голос зривається.  

— Ігоре, — каже вона, і сльози котяться по її обличчю. — Вибач. Вибач, що залишила тебе. Я не знала… не думала, що ти…  

Я хочу відповісти, але горло сухе, і слова застрягають. Мені погано — голова крутиться, у шлунку нудота, а тіло ніби не слухається. Я намагаюся згадати, що сталося, але в голові — лише уривки.

Ельвіра дивиться на мене, і її погляд, сповнений жалю, змушує мене здригнутися. Чому вона так дивиться? Чому в її очах — це дивне відчуття, ніби вона бачить у мені щось, чого я не розумію?  

— Що сталося? — хриплю я, і голос слабкий, як шепіт. — Чому я тут?  

Вона хитає головою, і сльози падають на простирадло.  

— Я знайшла тебе непритомним, — шепоче вона, і голос тремтить. — У твоїй кімнаті. Біля тебе був порожній флакон… від снодійного. Лікарі кажуть… кажуть, це було дуже близько до… до кінця.  

Її слова доходять до мене не відразу, і я завмираю, відчуваючи, як холод пробігає по спині. Снодійне? Флакон? Я намагаюся згадати, але в пам’яті — лише Ангеліна, її руки, що подавали мені таблетки, спокійний голос. Вона сказала, що це мої ліки. Дала таблетки. Але порожній флакон? Якого біса він там взявся? 

Дивлюся на Ельвіру, і її очі, сповнені сліз, кажуть те, що вона не наважується вимовити вголос. Вона думає, що я хотів піти з життя. Тепер я це розумію. Власне, воно і виглядає так, я — стомлений, зламаний, флакон снодійного. Все сходиться, як чортів дитячий пазл! Тільки я цього, чорт забирай, не робив!

— Ні, — кажу різко, і голос набирає сили, хоч тіло все ще тремтить. — Це не так. Я не… Я не хотів цього. Я тільки почав жити. Я борюся, Ельвіро. Ти ж знаєш.  

Вона хитає головою, і її сльози течуть рікою по засмаглому обличчю.  

— Ігоре, — шепоче вона, і голос ламається. — Я бачила флакон. Я знаю, як тобі важко. Ти не мусиш прикидатися. Я винна… Я пішла, коли вона сказала, що ти хочеш відпочити і що треба купити ліки. Я не знала, що ти…  

Хоч Ельвіра і дуже засмучена, вона не вірить мені. Я це відчуваю. Її погляд, сповнений жалю, говорить про це ясніше за слова. Вона думає, що я здався, що біль, візок, зрада Ангеліни зламали мене. Але це неправда. Я не хочу вмирати. Я хочу боротися — за компанію, за себе, за Діану. Я не можу здатися, коли нарешті вирішив боротись.

— Ельвіро, слухай, — кажу, і намагаюся сісти, але біль пронизує спину, і я хитаюся. — Це не я. Це вона. Ангеліна. Вона дала мені ці таблетки. Вона хотіла… Я не знаю, що вона хотіла, але це не те, чим здається. Ти мусиш повірити.  

Вона дивиться на мене, її очі широко розкриті, але сумнів у них не зникає. Вона хитає головою, і її рука стискає мою сильніше, ніби вона боїться, що я зникну.  

— Ігоре, — шепоче вона, — я хочу вірити. Але… флакон був порожній. Лікарі кажуть, що це могла бути передозування. Я не можу… Я не можу втратити тебе.  

Її слова рвуть, як ножі, і я відчуваю, як гнів змішується з відчаєм. Ангеліна. Її усмішка, її слова про помилки, її руки з ліками. Вона зробила це. Вона хотіла позбутися мене, щоб забрати все — компанію, активи, життя, яке я будував. Але я не дозволю їй. Я повернуся. Я виживу. І я доведу Ельвірі, що вона помиляється.  

— Поклич Петра, — кажу хрипко, і голос слабне, але в ньому є сила. — Мого адвоката. Він знає про її махінації. Він допоможе. А ти… ти мусиш бути зі мною. Я не здаюся.  

Вона киває, але її очі все ще сповнені сумніву. Вона витирає сльози рукавом, і її рука тремтить, коли вона гладить мене по плечу.  

— Добре, — шепоче вона. — Я покличу. Але, Ігоре… бережи себе. Прошу.  

Я киваю, але в грудях — порожнеча. Темрява знову наближається, і я відчуваю, як слабкість накриває. Але я не здамся. Не тепер. Не коли я тільки почав боротися.