29. Діана

Ранок сьогодні м’який, із легким серпанком, що просочується крізь штори моєї маленької квартирки. Я прокидаюся, і перше, що відчуваю, — це порожнеча на тому боці ліжка, де вчора заснув Олексій. Його тепла присутність, що заспокоювала мене після сутички з дядьком, зникла, і серце стискається від несподіваного уколу тривоги. Я лежу, дивлячись у стелю, де тіні від гілок за вікном танцюють у ритмі ранкового вітру, і згадую його руки, голос, обіцянку не залишати мене. Уява малює, що було б зі мною аби Льоші не було поряд. Не лише через дядька, а взагалі…

Але ліжко холодне, і я змушую себе встати, натягуючи светр поверх піжами, щоб прогнати озноб.  

Бреду на кухню, і раптом мене огортає запах — теплий, домашній, він нагадує дитинство, коли мама готувала сніданок у вихідні. Какао, солодке і густе, із легким ароматом ванілі, змішується з пікантним запахом бекону, що шкварчить на пательні. Олексій стоїть біля плити, його волосся мило скуйовджене, а на губах грає усмішка, коли він помічає мене. На столі вже чекає чашка какао з маленькими білими і рожевими маршмелоу, що плавають на поверхні, і тарілка з яєчнею, поруч із якою лежить шматочок підсмаженого бекону, ще гарячий. Усе це — як картина з дому, якого мені так бракувало в Лондоні, і я відчуваю, як сльози несподівано печуть очі.  

— Доброго ранку, — каже він, і його голос м’який, сповнений тепла. — Подумав, що тобі потрібен хороший початок дня після вчора.  

Я стою, не в змозі відвести погляд від нього, від цієї сцени, що здається такою простою, але водночас такою важливою. Його турбота, увага, бажання зробити мені приємне — усе це розливається в грудях, як гаряче какао, проганяючи холод самотності. Згадую Ігоря, його мовчання, і той вогонь, що колись спалював мене, тепер здається далеким, як сон. Олексій — не він. Але, можливо, це й добре. Його тепло, ніжність, присутність — це те, що тримає мене тут, у цьому моменті, у цьому місті.  

Я сідаю за стіл, і він ставить переді мною чашку, його пальці легенько торкаються моєї руки, і я відчуваю, як серце пришвидшується — не від болю, а від чогось нового, що я боялася визнати. Ми розмовляємо про дрібниці — про погоду, про лекції, про те, як він одного разу спалив яєчню, коли намагався вразити друга. Я сміюся, і сміх виходить легким, щирим, ніби я нарешті дозволяю собі дихати.  

А потім, несподівано для себе, я чую власний голос, тихий, але впевнений:  

— Льошо, я хочу вийти за тебе заміж.  

Він завмирає, його очі розширюються, і на мить здається, що час зупиняється. Чашка в його руці ледь не вислизає, але він швидко ставить її на стіл, і його усмішка, спочатку здивована, стає такою теплою, що здається, ніби вона робить всю кухню світлішою.  

— Ді, — шепоче він, і голос бринить від радості. — Ти серйозно?  

Я киваю, і сльози, що я стримувала, котяться по щоках, але цього разу вони не від болю, а від полегшення і надії.  

— Серйозно, — кажу, і мій голос звучить впевненіше, ніж я очікувала. — Я хочу бути з тобою.  

Він кидається до мене, і в наступну мить я вже в його обіймах, він кружляє мене по кухні, сміючись, як дитина. Його руки міцно тримають мене, і я відчуваю, як  шалено калатає серце, як його радість заповнює весь простір.  

— Я не можу повірити, — каже він, зупиняючись, але не відпускаючи мене. Його очі блищать, і він говорить швидко, ніби боїться, що забуде слова, якщо зробить паузу бодай на видих. — Знаєш, я ніколи не казав, але в мого тата великий будівельний бізнес. Після закінчення навчання я планую відкрити свою фірму. Окрему. Ми будемо разом, Діано, і я зроблю все, щоб ти була щаслива і мала все.  

Я дивлюся на нього, і слова про бізнес, про плани, звучать далекими, неважливими. Я всміхаюся, кладу руку йому на груди, відчуваючи тепло його тіла.  

— Льошо, — кажу тихо, — мені це зараз не цікаво. Я впевнена, що і без цього все було б добре. Ти — це те, що мені потрібно. Не бізнес, не плани. Ти.  

Він завмирає, і його очі, темні, з іскрами, дивляться на мене з такою ніжністю, що я відчуваю, як остання стіна в моєму серці падає. Він цілує мене, м’яко, але з пристрастю, і я відповідаю, дозволяючи собі розчинитися в цьому моменті. Згадую Ігоря, його поцілунок, той вогонь, що спалював, але тепер він здається далеким, як зірка, що згасла. Олексій — це тепло, це дім, це майбутнє, яке я можу вибрати.  

Я йду на заняття, тримаючи його руку, і Лондон здається не таким чужим. Какао з маршмелоу, запах бекону, його усмішка — усе це залишилося в мені, як нагадування, що я можу бути щасливою. І я вибираю це щастя. Для себе. Для нього. Для нас…
***
 

Ранок у Лондоні прохолодний, із легким туманом, що обіймає кампус, коли я заходжу до лекційної зали. Сонце ледь пробивається крізь високі вікна, кидаючи золотаві промені по аудиторії, де студенти вже гомонять, готуючись до занять.

Льоша — сидить поруч, його високий силует виділяється серед інших, а темне волосся, скуйовджене від вітру, додає йому м'якої привабливості. Дівчата з нашої та сусідніх груп часто зупиняють свої зацікавлені погляди на ньому, мене ж — пропалюють заздрістю та ненавистю. Але мені все одно. 

Сніданок вранці з какао і беконом, його радість, коли я запропонувала вийти заміж, — усе це все ще гріє мене зсередини, як теплий плед у холодний день. Його рука лежить на моїй, і я відчуваю, як його пальці м’яко стискають мої, ніби він хоче впевнитися, що це не сон.