28. Ігор

Ранок у домі важкий, як свинець, і тиша давить, ніби мої ж стіни хочуть мене задушити. Коли мій дім став ворожим до мене? Як я це пропустив і дорпустив? Питання без відповідей…

Сонце ледь пробивається крізь щільні штори, кидаючи тьмяні плями на підлогу, де ще вчора лежали папери від Петра. Його слова про махінації Ангеліни — перекази на фіктивні фірми, підроблені підписи, спустошені рахунки — крутяться в голові, як отруйна карусель. Компанія на межі банкрутства, і кожен новий факт, який він розкопує, — це ще один цвях у труну мого минулого життя. Я сиджу у візку, біль у попереку пульсує, як старий ворог, а ноги — мертвий вантаж, що нагадує про слова лікаря: “Такими темпами надії не буде”. Але я не здаюся. Досить бути мертвою колодою на шляху самого себе ж!

Двері тихо відчиняються, і я здригаюся, бо не чекав нікого. Ангеліна входить, і я завмираю. Вона виглядає не так, як учора, коли її очі блищали від люті, а голос рвав тишу отруйними фразами. Сьогодні вона спокійна, занадто спокійна, і це насторожує. Її волосся акуратно зібране, очі опущені, а на губах — слабка, майже винувата усмішка. Вона тримає піднос із склянкою води і таблетками, і її кроки обережні, ніби вона боїться злякати мене.  

— Ігоре, — каже вона тихо, і голос м’який, як оксамит, але в ньому є тремтіння, ніби вона стримує себе. — Я прийшла поговорити.  

Я дивлюся на неї, і не відчуваю нічого. Ні гніву, ні зла, ні образи, просто нічого. 

Її слова вчора — про ненависть, про притулок, про активи — все ще ріжуть, як ножі. Але вона стоїть тут, із цією фальшивою покірністю, і я не знаю, чи можна вірити їй, чи то — новий виток її божевільної гри.

— Говори, — кажу холодно, і мій голос звучить, як сталь.  

Вона ставить піднос на столик, сідає навпроти, і її руки тремтять, коли вона стискає їх на колінах.  

— Я зрозуміла свою помилку, — шепоче вона, і очі блищать, ніби від сліз, але я не впевнений, чи вони справжні. — Я була не права. Мені соромно, Ігоре. Я… я заплуталася. Дитина, компанія, ти в лікарні — я не знала, як усе це тримати разом. Я боялася, що втрачу все. Але я не хочу війни з тобою. Я хочу, щоб ми були разом.  

Її слова звучать щиро, але в них є щось слизьке, як тінь, що ковзає по воді. Я слухаю, і в грудях змішуються гнів, недовіра і якась втома, що гризе душу. Вона говорить про дитину, про страх, про сором, але я пам’ятаю її голос по телефону, ненависть, її плани.

Це правда чи чергова гра? Її очі блищать, але я не можу розібрати, чи це сльози, чи майстерна акторська гра.  

— Де Ельвіра? — питаю різко, бо її відсутність б’є тривогу в голові. Ельвіра завжди тут вранці, її тиха присутність — як якір у цьому хаосі, який тримає мене і не дає зірватись з курсу остаточну невідомість. 

Ангеліна злегка здригається, але швидко опановує себе, її усмішка стає ширшою, але все ще фальшивою.  

— Вона попросила дати їй кілька годин, — каже вона, і голос звучить занадто м’яко. — Я не могла відмовити, їй потрібен був відпочинок. Вона так багато для тебе робить.  

Мені це не подобається. Ельвіра ніколи не брала відгул без попередження. Я дивлюся на Ангеліну, її спокійне обличчя, бліді руки, що стискають край сукні, і відчуваю, як холод пробігає по спині.  

— Ти дала їй відгул? — повторюю, і голос звучить гостріше, ніж я хотів. — Без мого відома?  

Вона киває, і її очі уникають моїх, ніби вона ховає щось.  

— Так, — відповідає тихо. — В неї сталось щось, вона дуже просила, а ти ще спав, тож я…  Але не переживай, вона повернеться за годину-дві, до ваших… процедур. 

Я мовчу, не хочу показувати їй, як мене це зачіпає. Вона підсуває піднос із таблетками і склянкою води.  

— Випий ліки, — каже вона, і голос звучить майже ніжно. — Тобі треба берегти себе.  

Я беру таблетки, дивлюся на них, і щось у мені кричить, що це неправильно. Але я ковтаю їх, запиваючи водою, бо біль у попереку не дає думати ясно. Вона дивиться на мене, і її очі блищать, але не від сліз, а від чогось іншого — тріумфу? Я не впевнений.  

— Якщо ти визнаєш усе, — кажу повільно, і голос хрипкий, але твердий, — я не вестиму війну проти тебе. Але я хочу повернути своє. Компанію. Рахунки. Усе, що ти забрала. І скасувати той фарс, яким був наш “шлюб” — випльовує це слово, бо воно зараз гірчить сильніше моїх обезболюючі пігулок. І, наче крізь туман я намагаюсь згадати, чи й раніше в них був такий огидний присмак, чи це тільки зараз. 

Вона киває, її обличчя спалахує полегшенням, і вона шепоче:  

— Дякую, Ігоре. Я… я зроблю все, щоб виправити.  

Вона встає, кроки легкі, майже беззвучні, виходить, зачиняючи двері. Але тиша, що залишається, не приносить полегшення. Навпаки, щось у ній тривожне, як моторошне затишшя перед бурею.

Я сиджу, стискаючи кулаки, і намагаюся зрозуміти, чи була вона щирою. Її слова звучали правильно, але я знаю її — знаю, як вона вміє грати, як її сльози можуть бути зброєю. І відсутність Ельвіри теж дуже напружує. 

Відчуваю, як хвилями накочує важка втома. В очах починає крутитися, ніби кімната пливе. Серце калатає, занадто швидко, занадто важко, і я відчуваю, як холодний піт виступає на лобі. Що за чортівня?