27. Діана

Я сиджу на лекції й намагаюся тримати думки разом, але серце все одно десь там — але тепер до думок про Ігоря додаються думки про Олексія. Усе, що я роблю, кожне слово професора, кожен рух, здається далеким від реальності, наче я дивлюся кіно, де граю роль, але всередині мене вже немає.

— Діано, Олексію, — голос професора Лендгорна вириває мене з полону цих хаотичних думок. Його погляд зупиняється на нас із теплом і гордістю. — Ви обидва показали надзвичайні результати. Тому факультет вирішив відзначити вас: ви отримуєте подарунок — поїздку на конференцію в Нову Зеландію.

У залі здіймається шум, хтось навіть аплодує. Я усміхаюся, але ця усмішка більше від здивування, ніж від радості. Поруч Олексій буквально сяє — його обличчя світиться, він майже стрибає від щастя.

— Це неймовірно! — він нахиляється до мене. — Ти уявляєш? Нова Зеландія! Ми з тобою!

Ми виходимо з аудиторії разом, і я дозволяю собі хоч на мить відчути гордість — за себе, за те, що можу чогось досягати, за те, що мій розум працює. 

Олексій раптом зупиняється посеред коридору, бере мене за плечі й міцно притискає до себе. Я відчуваю його радість, його захоплення — він справді щирий.

— Діано, — він хапає мене за руки, дивиться прямо в очі. — Це ж прекрасно! Нова країна, нові враження! І тільки ти і я! А знаєш, — він на мить зупиняється і каже те, чого я аж ніяк не очікувала. 

— Ді! Нам так добре разом! Виходь за мене! Ми будемо щасливі!

Його слова — як грім серед ясного неба. Я ніби застигаю. У вухах дзвенить. Моє тіло наче не слухається, а серце — калатає так, що боляче.

“Виходь за мене.”

Справді? 

Це так… неочікувано… 

Я бачу його щирість, відданість, усмішку, яка завжди поруч, коли мені важко. І водночас… усередині порожнеча. Бо перед очима постає не Олексій, а Ігор — його темні втомлені очі, його руки, які тримали мене вночі, його тиша, його ніжність і біль.

Я відчуваю, що мої губи тремтять, але не можу видати жодного звуку. Світ навколо мене ніби сповільнився. Люди проходять повз, сміються, говорять, а я стою посеред цього шуму й думаю тільки про одне: що, як я не можу належати нікому, крім нього?

Моє тіло ще в руках Олексія, але душа — далеко. З Ігорем.

Я дивлюся на нього, а серце моє рветься навпіл. Олексій такий щирий, такий світлий у цей момент — і я відчуваю його теплі долоні на своїх плечах, його очі, повні надії. Це мало б зворушити мене, мало б зробити щасливою, бо хто ж відмовиться від такого подарунку — від людини, яка готова покласти до твоїх ніг увесь свій світ?

Але мене накриває паніка. Усередині все стискається. Наче в моїх легенях раптово зникло повітря.

— Льош… — мій голос виходить слабким, майже пошепки. — Давай ми… подумаємо про це… 

Його усмішка ще ширша, він думає, що я розгублена лише від несподіванки. Він навіть сміється тихо, щиро:

— Я серйозно. Я зможу зробити тебе щасливою. Ми з тобою — команда, ми розуміємо одне одного, ти знаєш.

Я відчуваю, як мої очі наповнюються сльозами. Не тому, що я щаслива. А тому, що відчуваю провину. Він заслуговує на взаємність, а замість цього я мовчки розриваю йому серце.

Переді мною миготять образи: Ігор, блідий і виснажений, якого я тримала за руку, коли він марив у гарячці. Його поранені очі, його важке мовчання, його різкість, якою він приховує ніжність. Його присутність у моєму житті стала болем і раною, але це моя рана. Мій біль. Мій чоловік.

Я відчуваю, як тіло зрадницьки тремтить у руках Олексія.

— Пробач… — нарешті виривається з моїх уст. Голос зривається, наче я роблю злочин. — Я… я не можу… відразу тобі сказати. 

Його обличчя завмирає, усмішка гасне, і я бачу, як на зміну радості приходить тінь нерозуміння.

— Не можеш?.. — повторює він, наче сам собі. — Ти ж… ти ж раділа разом зі мною, ти ж…

Я відводжу погляд, бо не можу витримати цього погляду, повного болю й надії, що тріскає просто зараз.

У грудях стискається так, що я мало не задихаюся.

— Я обіцяю подумати, — зривається з моїх губ пошепки. 

У цей момент у коридорі стає надто тихо. Я не чую нічого — тільки звук власного серця, що б’ється так шалено, ніби вирветься з грудей.

Але Олексій не сердиться, не квапить. Він усміхається трішки стриманіше і мовчки киває головою.