26. Ігор

Ранок у домі сірий, ніби осінь висмоктала всі кольори з світу. Сонце ледь пробивається крізь хмари, кидаючи тьмяне світло на стіл, де лежать папери — стоси документів, роздруківок, звітів, що юрист розклав перед мною. Він сидить навпроти, його обличчя  похмуре, як грозова хмара. Він гортає сторінки, і кожен його рух — як удар молота по ковадлу. Чим далі копаємо, тим більше махінацій Ангеліни виринає на поверхню, як бруд із скаламученого дна річки. 

Я теж винен у всьому. По суті, сліпо довіряючи Владу всі справи компанії — я дав зелене світло для махінаціїй їм обом. Якось так… Своїми руками ледь не погубив все. Дурень. Який же я був дурень! 

Вона не просто спустошувала рахунки — вона переказувала гроші на підконтрольні фірми, підписувала угоди від мого імені, коли я лежав у комі, маніпулювала активами компанії, щоб перетягти все на себе. Кожен новий факт — як удар у живіт, і гнів кипить усередині, змішуючись із відчаєм, що гризе душу. Як я міг не помітити? Як дозволив їй зруйнувати все, що будував роками?  

— Ігоре, це серйозно, — каже мій новий юрист, не щастя. не зачрований Ангеліною та той. кому я можу довіряти на всі сто. Голос його звучить холодним професіоналізмом, але в ньому є нотка співчуття. — Вона майже спустошила твої рахунки. Компанія на межі — якщо так триватиме, банкрутство неминуче. Але ми заблокували все, що могли. Їй більше не дістанеться ні копійки.  

Я стискаю кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні. Біль у попереку спалахує, але він ніщо порівняно з болем у грудях. 

Ангеліна — втілення холодного бездушного розрахунку. 

Згадую її візит до лікарні, слова про “наше майбутнє”. І її розмова по телефону, почута мною: “Я ненавиджу його. Якби не активи, давно б відправила до притулку”.

Гнів спалахує, як сухий порох. Сліпить, забиває дух, але я не маю зхараз права на нього. Спочатку розіратись, потім — діяти. 

Вона хотіла контролювати мене, компанію, все. Але тепер я бачу її гру, і я не дозволю їй перемогти.  

— Дякую, — кажу, і голос хрипкий, сповнений злості. — Продовжуй копати. Я хочу знати все. І подавай на розлучення. Чи аналяцію цього, просто господи, грьобаного шлюбу!

Він киває, збирає папери, і йде, обіцяючи зв’язатися завтра. Тиша накриває кімнату, важка, як свинець. Ельвіра заходить, її розкосі очі дивляться з турботою. Сідає поруч, руки стискають край халата, ніби вона хоче сказати щось важливе.  

— Ігоре, — починає вона тихо, — Прошу, будь обережним. Вона… вона не та, за кого себе видає.  

Завмираю, відчуваючи, як холод пронизує спину.

— Буду, — кажу тихо, і голос звучить твердо. — Дякую, Ельвіро. Ти єдина, хто не грає в ці ігри.  

Вона усміхається сумно, і її дотик до мого плеча — як тиха підтримка, як нагадування, що я не один. Вона виходить, і тиша повертається, але тепер вона не така важка. Гнів і біль змішуються з рішучістю — я не здамся. Не дозволю Ангеліні зруйнувати мене. Згадую Діану і тепер, після розмови з юристом, розумію, що мушу боротися. Не лише за компанію, а й за себе, за неї.