25. Діана 

Ранок у Лондоні сірий, хмари низько висять над Кемденом, а повітря вологе, з присмаком дощу. Я прокидаюся в своїй маленькій квартирі, де ще вчора було тепло від присутності Олексія. Його запах — кава, свіже осіннє повітря і щось невловимо тепле — все ще витає в кімнаті, хоча він уже поїхав у справах.

Лежу, дивлячись у стелю, і відчуваю, як туга за Ігорем, наче стара, але дуже глибока, рана, тихенько нагадує про себе. Хіба це правильно? Хіба я маю думати про іншого чоловіка, якщо моє ліжко ще не прохололо від присутності хлопця, якому я дорога?

Змушую себе дихати глибше, відштовхуючи ці спогади. Ігор не відповів. Його мовчання — це відповідь, і я не можу триматися за нього вічно. Олексій — він тут, він добрий, він ніжний, і з ним я відчуваю тепло, якого так бракувало в цьому чужому місті. Може, це не той вогонь, що був з Ігорем, але це щось справжнє, щось, що дає мені сили рухатися вперед.   Та й хіба довго проживеш вогнем? Спокійне, урівноважене тепло — ось до чого треба прагнути!

Піднімаюся з неохотою, заварюю каву, і її гіркуватий аромат заповнює кухню, заспокоюючи. Дивлюся у вікно, де Лондон прокидається — гудять машини, люди поспішають на роботу, і я розумію, що мушу йти далі. Олексій залишив записку на столі: “Побачимося на лекціях, бережи себе”.

Так мило!

Його почерк акуратний, із легкими завитками, і я посміхаюся, відчуваючи, як тепло розливається в грудях. З ним мені добре. Не так, як було з Ігорем, але по-іншому — спокійно, надійно. Може, це нарешті саме те, що мені потрібно?

Збираюся на заняття, кидаю рюкзак через плече і виходжу на вулицю. студмістечко гуде, як рій, ліхтарі ще горять, хоча ранок уже розігнав темряву. Я йду до кампусу, занурена в думки про лекцію, про слова професора Ленгорна про Олексія, про шанс, який я мушу собі дати. Але раптом чую гуркіт двигуна, і машина — темна, з тонованими вікнами — різко зупиняється поруч. Двері відчиняються, і моє серце падає в п’яти, коли я бачу його.

Дядько…

***
 

На якусь мить мені здається, що це страшний сон.

Мій дядько виходить з авто, залишаючи двигун заведеним. Нікого не боїться тут, серед білого дня, у Лондоні. 

Шрам над бровою, холодні жаб'ячі очі, — все, як у кошмарі, що переслідував мене відтоді, як я бачила його і як Ленгорн розповів про чоловіка, який цікавився мною.  

— Сідай у машину, — шипить голосом, сповненим люті, хапає мене за руку, стискаючи так, що біль пронизує зап’ястя. — Швидко!!

Страх, гострий, як лезо, паралізує, але я змушую себе отямитись і вириваюся, тільки його хватка, як лещата, а наші сили геть нерівні.  

— Відпусти! — кричу, і мій голос тремтить, але в ньому є сила, якої я не очікувала. — Відпусти мене!  

Він тягне мене в машину, його очі блищать від злості, і я відчуваю, як паніка накриває, як хвиля. Але раптом чую кроки — швидкі, важкі — і голос Олексія, різкий, як удар.  

— Геть від неї! — кричить він, і в наступну мить його кулак влучає в щелепу дядька. Він хитається, відпускаючи мою руку, і я відскакую назад, притискаючись до стіни будинку. Олексій стоїть між мною і ним, його плечі напружені, кулаки стиснуті, а очі палають так, що я бачу в них не лише гнів, а й страх за мене.  

Дядько піднімається, його обличчя червоне від люті, але він не кидається на Олексія. Лише спльовує на асфальт і кидає мені погляд, що пронизує, як ніж.  

До нас вже біжать інші студенти, хтось викликає поліцію…

— Це не кінець, Діано, — шипить він. Витирає кров з розсіченої губи, сідає в машину, двері грюкають, і двигун реве, коли вона зривається з місця.  

Я тремчу, ноги підкошуються, і Олексій миттю опиняється поруч, його руки обіймають мене, притягуючи до себе. Його серце калатає, я відчуваю це через його куртку, і його голос, хрипкий від напруги, шепоче мені у волосся.  

— Усе гаразд, Ді. Я тут. Все добре.  

Я хапаюся за нього, пальці нервово стискають його куртку, і сльози, які я стримувала, ллються по щоках. Страх, що душив мене, відступає, але залишає після себе нервові спалахи, що б’є по всьому тілу. Олексій гладить мене по спині, його руки теплі, заспокійливі, і він шепоче щось нерозбірливе, але сповнене турботи.  

— Хто це був? — питає він, коли я нарешті відсторонююся, витираючи сльози.  

— Мій дядько, — шепочу, і голос тріщить, як суха гілка. — Він… він небезпечний. Я думала, він залишився в Україні.  

Олексій стискає мої плечі, його очі темні, сповнені рішучості.  

— Він не дістанеться до тебе, — каже він твердо. — Я цього не дозволю. Ходімо, я відведу тебе додому.  

Ми йдемо до моєї квартири, і його рука тримає мою, міцно, але ніжно. Страх усе ще гніздиться в грудях, але присутність Льоші — як якір, що не дає мені потонути.  

У квартирі я сідаю на диван, все ще тремтячи, і Олексій приносить мені склянку води, сідає поруч. Його рука лежить на моїй, і я відчуваю, як тепло його долоні заспокоює.  

— Я залишуся, якщо хочеш, — каже він тихо, і в його голосі немає тиску, лише турбота.  

Я киваю, і сльози знову печуть очі, але цього разу не від страху, а від вдячності. З Олексієм мені добре. Не так, як було з Ігорем, не той вогонь, що спалював, але тепло, що гріє, що дає сили йти вперед. І я розумію, що мушу спробувати. Для себе. Для нього. Для нового життя, яке чекає за цими дверима.