24. Діана

Тьмяне світло ліхтаря за вікном пробивається крізь тонкі штори, кидаючи мерехтливі тіні на стіни. Тиша маленької кімнати порушується лише тихим гудінням міста за вікном та легким скрипом дерев’яної підлоги, коли Олексій підходить ближче. Ми стоїмо біля дивана, і його очі, темні, з іскрами тепла, дивляться на мене з такою ніжністю, що я відчуваю, як стає спекотно. Після слів професора Ленгорна про чоловіка, схожого на дядька, страх усе ще гніздиться десь у грудях, але присутність Олексія розганяє тіні. Він залишився, коли я запросила його зайти, і тепер повітря між нами густе, сповнене передчуттям, що ж буде далі, як далеко я зможу зайти з ним? Чи зміниться щось для нас обох тут і зараз — назавжди? 

— Ді, — шепоче він, і його голос хрипкий, сповнений обережної ніжності. Його рука торкається моєї, пальці переплітатися, і тепло його долоні розливається по моїй шкірі, як хвиля. — Ти впевнена?  

Я киваю, не довіряючи своєму голосу, бо в грудях змішалися сум’яття, бажання і щось, схоже на надію. Його близькість заспокоює, але водночас бентежить, і я дозволяю собі пірнути в цей момент, відпустити страх, тугу, минуле. Він нахиляється, і його губи знаходять мої — поцілунок повільний, м’який, але з кожною секундою стає глибшим, палкішим. Його руки ковзають по моїй талії, притягуючи ближче, і я відчуваю тепло його тіла, ритм його подиху, що змішується з моїм.  

Ми рухаємося до дивана, і все стає розмитим, як у сні. Його пальці знаходять край моєї кофти, обережно стягують її, і я тремчу, не від холоду, а від його дотику, що залишає гарячий слід на шкірі. Мої руки ковзають по його грудях, відчуваючи твердість м’язів під тонкою тканиною сорочки, і я дозволяю собі розчинитися в ньому, у його теплі, у його ніжності. Він шепоче моє ім’я, і в його голосі — суміш бажання і турботи, що змушує серце битися швидше.  

Наші рухи стають плавними, але сповненими пристрасті, ніби ми обоє шукаємо щось більше, ніж просто близькість. Його губи торкаються моєї шиї, і я заплющую очі, відчуваючи, як тепло розливається по всьому тілу. Диван скрипить під нами, і світ звужується до цього моменту — до його рук, що обіймають мене, до його подиху, що п’янить, до тепла, що заповнює порожнечу в грудях.

Ніжно, але водночас інтенсивно, відчуття накочують як хвиля. Його дотики обережні, але впевнені, і я відповідаю, дозволяючи собі бути тут, із ним, у цій маленькій квартирі, де Лондон за вікном здається далеким і неважливим.  

Коли все закінчується, ми лежимо поруч, його рука лежить на моїй талії, а подих повільно вирівнюється. Його пальці м'яко гладять мою шкіру, і я чую, як він шепоче щось нерозбірливе, але сповнене ніжності. Я повертаю голову, і його очі, темні, з іскрами, дивляться на мене з теплом, що змушує всміхнутися. Але в цей момент, як спалах, у пам’яті виникає Ігор…

Той вогонь, що спалював усе всередині, той біль, що змішувався з щастям. З Олексієм цього немає. Є тепло, ніжність, є близькість, але немає того, що рвало душу, що змушувало серце зупинятися і битися водночас.  

Я завмираю, і Олексій відчуває це, його рука зупиняється, і він повертається до мене.  

— Ді, — шепоче він, і в його голосі є тінь тривоги. — Усе гаразд?  

Я киваю, але мої очі уникають його, бо я не можу сказати правду. Не можу сказати, що, попри його тепло, ніжність, моє серце все ще належить іншому. 

Ігоря немає, його мовчання стало вироком, але той вогонь, що він залишив у мені, не згас. І я розумію, що з Олексієм, хоч би як я намагалася, цього не буде.  

— Усе добре, — шепочу, і мій голос звучить слабко, як тінь. — Просто… втомилася.  

Він киває, не наполягаючи, і притягує мене ближче, його рука тепла, він заспокоює мене. Але я лежу, дивлячись у стелю, і відчуваю, як туга повертається, як стара рана, що не загоюється. Олексій — він добрий, він тут і хоче бути зі мною. Але він не Ігор. І я не знаю, чи зможу колись знайти той вогонь знову.