22. Діана

Лекційна зала гуде голосами студентів, що збирають ноутбуки й папери після семінару. Сонце пробивається крізь високі вікна, кидаючи золотаві смуги на дерев’яні парти, але я відчуваю холод, що сковує груди. Олексій сидить через кілька рядів, його темне волосся падає на очі, коли він щось швидко записує, і я мимоволі усміхаюся, згадуючи його поцілунок учора — палкий, ніжний, але не той, що залишив би вогонь у серці, як було з Ігорем. Його мовчання після мого повідомлення все ще болить, як стара рана, що не загоюється, але я вчуся жити з цим болем, вчуся дихати в ритмі Лондона, його гамірних вулиць і тихих кав’ярень.  

Професор Ленгорн стоїть біля кафедри, поправляючи окуляри в тонкій оправі, його сивий чуб злегка скуйовджений. Він ловить мій погляд і жестом просить затриматися. Студенти виходять, гомін стихає, і я підходжу до нього, стискаючи ремінець рюкзака. Його очі, теплі, але з тінню турботи, дивляться на мене так, ніби він бачить більше, ніж я готова показати.  

— Ді, — починає він тихо, і його голос звучить надто серйозно. — Є дещо, про що я мушу тобі сказати. Сьогодні вранці до мене підходив чоловік. Він цікавився тобою.  — я чудово розумію його англійську, але зараз воліла б думати, що неправильно зрозуміла фразу. 

Завмираю, і серце пропускає удар. Його слова б’ють в груди і збивають подих.  

— Цікавився? — мій голос тремтить, і я відчуваю, як кров відливає від обличчя. — Хто він?  

Ленгорн хмурить брови, його пальці стискають теку з паперами.  

— Високий, міцної статури, з коротким темним волоссям і шрамом над бровою. У темному пальті. Він не назвався, але питав, чи ти тут вчишся, коли буваєш на кампусі. Я не сказав йому нічого, але… мені здалося, що він не просто так цікавиться.  

Слова ріжуть, як ніж, і я блідну, відчуваючи, як підлога хитається під ногами.

Дядько... Його шрам, його постава, його холодні очі — усе збігається. Страх, що спалахнув ще тоді, коли я побачила силует на вулиці, повертається, гострий, як лезо. Він не може бути тут. Не в Лондоні. Але чому тоді я бачила його — чи когось, схожого на нього — біля кампусу, у тіні ліхтарів? Однак, виходить, мені не здавалось, і в мене не манія переслідування? 

— Діано, — продовжує Ленгорн, і його голос стає твердішим, — якщо тобі щось загрожує, я можу звернутися до поліції. Це серйозно.  

Я хитаю головою, хоч усе всередині тремтить.  

— Ні, — шепочу, і голос звучить слабко, як у дитини. — Я… я не впевнена, що це потрібно. Дякую, професоре.  

Він киває, але його очі не відпускають мої, ніби шукають правду, яку я не готова сказати. Я повертаюся, щоб іти, але його голос зупиняє мене біля дверей.  

— Діано, ще одне, — каже він, і його тон стає м’якшим, майже батьківським. — Дозволь сказати ще дещо. Олексій — хороший хлопець. Я бачу, як він дивиться на тебе. І як ти змінюєшся поруч із ним. Він може… не знаю, зробити тебе щасливою чи принаймні допомогти загоїти твою рану. Дай йому шанс.  

Я зупиняюся, і його слова, теплі, але несподівані, пронизують мене. Олексій. Його усмішка, дотики, постійна турбота. Він не Ігор, і той вогонь, що спалював мене зсередини, з ним не з’являється. Але, можливо, Ленгорн правий. Можливо, мені не потрібен вогонь. Можливо, мені потрібне тепло, якого так бракує в цьому чужому місті? І… захист або ж ілюзія захисту… Мабуть, я досі не навчилась бути самою ,самостійною. Так не вистачає татка! 

І друга, якому він колись врятував життя…

— Дякую, — кажу тихо, і змушую себе всміхнутися, хоч серце стискається від страху і туги.  

Виходжу з аудиторії, і повітря здається густішим, ніж зазвичай. Озираюся, шукаючи той силует, але вулиця порожня, лише студенти гудять навколо, поспішаючи додому. Страх гризе, але я змушую себе дихати. Я знаю, що не божевільна, але кожен темний кут здається загрозою.   

Олексій наздоганяє мене біля воріт, його рюкзак перекинутий через плече, а усмішка, як завжди, тепла, як літнє сонце.  

— Ді, ти знову кудись летиш, — жартує він, і його голос розганяє тіні страху. — Проведу?  

Я киваю, і ми йдемо разом, його присутність заспокоює, як ковдра в холодний вечір. По дорозі він говорить про щось легке — про музику, про плани на вихідні, — але я ледве слухаю, думки плутаються, повертаючись до слів Ленгорна про дядька, про Олексія, про шанс.  

Коли ми зупиняємося біля дверей моєї квартири, я відчуваю, як серце калатає — від страху, від його близькості, від усього, що змішалося в грудях. Олексій дивиться на мене, його очі темні, сповнені тепла, і я розумію, що він чекає. Чекає, що я зроблю крок.  

— Дякую, що провів, — кажу тихо, але не відступаю, і його усмішка стає м’якшою.  

— Завжди радий, — відповідає він, і на мить здається, що він нахиляється ближче, але зупиняється, ніби даючи мені вибір.  

Я вдихаю, і страх, туга, сум’яття відступають, поступаючись місцем чомусь новому. Може, Ленгорн правий. Може, Олексій — це шанс, якого я так боюся. І я роблю крок уперед, дозволяючи собі повірити, що можу бути щасливою.

— Зайдеш? — кажу, переступаючи не через климок. а через власні страхи і спогади. — І… можеш залишитись… Якщо хочеш…