21. Ігор

Двері відчиняються, і в кімнату заходить Ангеліна. Відразу тут стає прохолодніше і важче дихати. Ельвіра, навіть не дивлячись на неї, виходить, тихо причинивши двері.
Я її розумію, чудово розумію, ще навіть не знаючи, скільки їй довелось пережити, доки я був у лікарні. 

Стискаю руки в кулаки так, що кісточки побіліли, і в скронях пульсує кров. Відчуваю її парфум — різкий, солодкий, такий, що викликає роздратування замість приємних спогадів.

— Ігоре… — її голос тягучий, з тією ж інтонацією, яку вона завжди використовує, коли хоче здаватися невинною. — Я чула, що ти погано себе почуваєш…

— Сідай, — кажу я, навіть не дивлячись в її сторону. Голос звучить холодно, ріже наелектризоване повітря, як лезо ножа.

Вона робить кілька кроків, напевно, усміхається, намагається розтопити лід. Але цього разу — не вийде.
Я повільно підіймаю голову. Наші погляди зустрічаються, і, напевно, в моїх очах вона вперше бачить не втому чи байдужість, а рішучість, яка не залишає місця для сумнівів.

— Нам потрібно поговорити.

Вона завмирає, ледь помітно стискає губи.
— Щось трапилось? — намагається зробити голос лагідним, але в ньому вчувається нерв, що бринить, як  в розкритому зубі.

Я нахиляюсь до неї.
— Трапилось те, що я більше не збираюся жити в цьому фарсі, Ангеліно.
Вона моргає, наче не вірить у почуте.
— Що ти маєш на увазі?..

— Я маю на увазі, — навмисно підвищую голос, — що ти маєш рівно один день, аби зібрати свої речі і забратися з мого дому. Завтра зранку ти отримаєш документи: позов на розділ фірми та активів, і ще один — на визнання нашого “шлюбу” недійсним.

Тиша ріже вуха. Вона стоїть, мов статуя, а потім раптом робить крок уперед.
— Ігоре, ти не можеш так… Ми ж… — її голос зривається, вона починає хапати повітря, наче шукає слова, якими можна мене вмовити.

— Можу. І зроблю, — перебиваю різко. — Я більше не дозволю тобі маніпулювати мною. Не дозволю влаштовувати ці дешеві спектаклі, прикриватися брехнею і чужими почуттями. І  те, що я не можу стояти на ногах, не означає, що я недієздатний і терпітиму все це. 

Її очі спалахують — тепер у них уже не розгубленість, а лють.
— Це через неї, так? Через цю… твою забавку, які ти хворий навіть не потрібен?

— Не смій, — слова вириваються глухо. — Не смій навіть згадувати її. Це не "через неї". Це через тебе. Через твою жадібність, ігри, брехню.

Вона зводить плечі, намагаючись повернути собі контроль.
— А як же я? А дитина?..

— Дитина, яку ти вирішила “створити” без мого відома, — кажу я рівно, але всередині все клекоче. — Ще не відомо, чи вона справді є. І це не подарунок, Ангеліно. Це ще одна маніпуляція. І вона не спрацює.

Вона робить крок назад, ніби від удару.
— Ти просто стомився, Ігоре і вранці пожалкуєш про свою різкість… — каже тихо, але в її голосі вже немає тієї впевненості, що була раніше.

— Ні, — я дивлюся їй прямо в очі. — Я пошкодую лише про те, що не зробив цього раніше.

Вона розвертається і йде до дверей, на ходу хапаючи сумку. Я чую, як за нею грюкають двері.

У кімнаті залишається запах її парфуму — важкий, задушливий, і він здається мені тепер запахом свободи, яка от-от настане.

Я повільно опускаюся на подушку, закриваю очі і вперше за довгий час відчуваю, як з грудей сходить важкий камінь. Але під цим полегшенням є й інше — пекуче бажання побачити Діану…