20. Ігор

Сад за вікном тьмяний, яблуні світять пожухлим листям, а трава жовта, ніби осінь висмоктала з неї життя. Тиждень минув, але повідомлення від Діани все ще палає в голові, як не згаслий вогонь. Її слова — про те, як чекала, як досі думає про мене, як хоче закрити минуле — рвуть душу щоразу, коли їх згадую. Не відповів. Не зміг. Телефон лежить у шухляді, вимкнений, бо кожен погляд на екран — це спокуса написати, розповісти про візок, про лікарню, про те, що я — зламана оболонка того, ким був. Але не можу. Вона не заслуговує тягаря, яким став.  Тому я знаю .що вчинив правильно, але від того мені не легше. 

Дім — той, що колись був моїм притулком — тепер чужий. Ангеліна живе тут, але вдома її майже не буває. З’являється на годину-дві, кидає фальшиві слова про турботу, а потім зникає — на зустрічі, на дзвінки, на своє нове життя, де я, здається, лише перешкода. Її холодні очі, папери і маніпуляції з дитиною — усе це, як ланцюги, що тримають мене в цій клітці, але сил вирватися немає. В неї досі не має надто виразного живота і я не здивувався б, якби дізнався, що ніякої дитини немає. 

Реабілітація не дає результатів, ноги — мертвий вантаж, і слова лікаря про те, що “надії не буде”, звучать у голові, як вирок і загальну картинку згущують ще більше.  

Ельвіра вивозить візок на подвір’я, у сад, де колись цвіло все — яблуні, троянди, трава, що пахла літом. Тепер сад здається сірим, хоч осінь ще не забрала всіх кольорів. Сонце тьмяне, і холодне повітря кусає шкіру. Ельвіра зупиняє візок біля лавки, її руки, як завжди, акуратні, але я бачу, як вона стискає губи, ніби хоче сказати щось важливе.  

— Ігоре, — її голос тихий, із легким молдавським акцентом, але в ньому є сила, що дратує. — Тобі треба жити. Треба боротися. Ти не можеш просто сидіти тут і здаватися. — знову починає свою стару пісню. 

Я мовчу, а потім Ельвіра штовхає візок назад до будинку, і тиша між нами важка, але не ворожа.

У домі Ангеліни немає, як завжди. Її кімната порожня, а речі розкидані, ніби вона поспішає жити своїм життям, де я — лише перешкода. Ельвіра допомагає пересісти на ліжко, її руки акуратні, але я бачу, як вона стискає губи, ніби хоче сказати більше. Вона виходить, а я залишаюся сам, дивлячись у стелю, де тіні від лампи танцюють, як привиди. 

Спогади про Діану рвуть душу. Не відповів. Не зміг. Бо я не той, ким був. Не той, кого вона кохала.  

Раптом чую голос — гучний, різкий, із коридору. Ангеліна. Вона говорить по телефону, її тон холодний, як лід, але в ньому є злоба, що проривається, як полум’я.  

— …я ненавиджу його, — каже вона, і слова падають, як удар. — Якби не активи та компанія, вже б давно відправила до притулку. Він лежить там, як овоч, і думає, що може мене контролювати і дивитись, як на лайно! Теж мені правильний знайшовся! Але я не дам йому все зруйнувати.  

Слова рвуть, як кулі, і я завмираю, відчуваючи, як серце зупиняється. Ненавидить? Відправила б до притулку? Гнів спалахує, але цього разу він змішується з болем, з розчаруванням, з порожнечею, що гризе зсередини. Я знав, що вона маніпулює, знав, що її слова про дитину — це якір, але чути це ось так, прямо, без маски — це черговий удар. Вона не кохає мене. Ніколи не кохала. Все це було грою, планом, щоб отримати компанію, активи, владу. І Влад — він теж частина цього, його любов до неї, його благання не говорити правду — все марно. Вона використовувала нас обох, як пішаків в шахах.  Питання тільки, чому я досі не розірвав це кляте коло? 

Власне… Я хотів покарати її, а караю зараз себе. 

Біль заливає, як хвиля. Розбитий. Розчарований. Як я міг не побачити? Як я міг вірити їй, коли Діана чекала мене, коли я міг бути з нею, з людиною, яку кохаю по-справжньому? Згадується її повідомлення, її слова про те, як чекала, як поїхала, бо не могла залишатися в болі. І я не відповів, бо не хотів бути тягарем. Але тепер розумію: тягарем була Ангеліна,.  

Ельвіра заходить, її очі дивляться з турботою, але я не можу говорити. Вона бачить мій стан, її розкосі очі темніють, і вона тихо сідає поруч.  

— Ігоре, — шепоче вона, і її голос м’який, як ковдра. — Що сталося?  

Я мовчу, бо слова застрягають у горлі, як кістка. Але гнів і біль вириваються, як потік, і я розповідаю — про розмову Ангеліни, про її ненависть, про те, як вона бачить мене лише як перешкоду. Ельвіра слухає, її руки стискають край простирадла, і її очі блищать від сліз.  

— Вона не варта тебе, — каже вона тихо, і в її голосі є сила, що дратує і заспокоює. — Ти сильніший. Ти встанеш. І знайдеш Діану.  

Я киваю, але в грудях — порожнеча. Розбитий. Розчарований. Але її слова про дитину, про те, що вона має все знати, про те, що вона переживає — усе це брехня. І я не дозволю їй перемогти. 

— Поклич її сюди, будь алска, — прошу. 

— Ігоре, може не тре…

— Поклич! — гаркаю і Ельвіра зривається з місця. Схоже, нас чекає весела розмова…