19. Діана 

Лондонський вечір холодний, вулички Кемдена тонуть у тьмяному світлі ліхтарів, а повітря пахне вологою і далеким димом. Я виходжу з корпусу після занять, стискаючи ремінець рюкзака, і відчуваю, як утома дня осідає в тілі. Лекції, формули, голос професора Ленгорна — усе змішується в голові, але думки про Олексія, його недавній поцілунок, теплу усмішку, не дають спокою. Ігоря я намагаюся не згадувати, але його тінь усе ще десь поруч, як відлуння, що не затихає.  Більш того, ловлю себе на думці, що навмисно думаю про Льошую аби не думати про Ігоря. Виходить не дуже… 

Раптом, на розі вулиці, помічаю силует — високий, у темному пальті, з різкою поставою, що нагадує дядька. Серце пропускає удар, і страх, гострий, як укол, пронизує груди. Це не він, знаю, але ноги мимоволі прискорюють крок, і я озираюся, шукаючи щось знайоме, безпечне. Позаду чую кроки, і голос Олексія, м’який і теплий, розрізає тишу.  

— Ді, зачекай! — він наздоганяє мене, його темне волосся злегка скуйовджене, а в очах — турбота. — Ти в порядку? Виглядаєш наляканою.  

Я змушую себе всміхнутися, хоч серце все ще калатає.  

— Так, усе гаразд, — кажу, але голос тремтить. — Просто… уява розігралася. Проведеш мене додому?  

Він киває, і ми йдемо разом, його присутність заспокоює, як ковток гарячої кави в холодний день. По дорозі він говорить про щось легке — про новий фільм, про те, як ледь не пролив каву на лектора, — і я сміюся, відчуваючи, як страх відступає. Але його голос стає тихішим, коли ми наближаємося до моєї квартири, і він раптом зупиняється, повернувшись до мене.  

— Діано, — каже він, і в його очах з’являється щось нове, щось, що змушує моє серце тенькнути. — Як ти дивишся на те, щоб… бачитися частіше? Не просто на кампусі чи за кавою. Я про нас.  

Я завмираю, його слова зависають у повітрі, і я відчуваю, як у грудях змішуються тепло і сум’яття. Олексій — він добрий, він поруч, його усмішка гріє, але в глибині душі я все ще відчуваю відлуння думок і почуттів до Ігоря. Та й чи забуду колись?

Його мовчання після мого повідомлення стало відповіддю, але воно не стерло його з мого серця. І все ж… я втомилася чекати, втомилася триматися за минуле.  

— Я… я не проти, — кажу тихо, і мій голос звучить невпевнено, але щиро. — Зайдеш?  

Його очі спалахують, і він усміхається, киваючи. Ми заходимо до квартири, і тиша маленької кімнати здається густішою, ніж на вулиці. Я кидаю рюкзак на стілець, відчуваючи, як серце калатає від дивного передчуття… якоїсь неправильності всього, що відбувається. Олексій стоїть близько, і коли я повертаюся до нього, він нахиляється, його губи знаходять мої. Поцілунок, спочатку ніжний, швидко стає глибшим, палким, і руки Олексія м’яко торкаються моєї талії, притягуючи ближче. Його дотик теплий, його подих гарячий, і я відповідаю, дозволяючи собі розчинитися в моменті. Мої пальці ковзають по його плечах, відчуваючи твердість м’язів під светром, і тепло його тіла обпікає, як полум’я.  

Він відсторонюється на мить, його очі темні, сповнені бажання, але в них є ніжність, що змушує моє серце тремтіти.  

— Діано, — шепоче він, і його голос хрипкий, інтонації запитальні.  

Я киваю, не довіряючи своєму голосу, і він цілує мене знову, цього разу повільніше, його руки ковзають по моїй спині, залишаючи гарячий слід. Ми рухаємося до дивана, і все стає розмитим, як у тумані — його пальці, що знаходять край моєї кофти, мої руки, що тягнуться до нього, тепло його шкіри під моїми долонями. Момент п’янить, і я дозволяю собі пірнути в нього, відчуваючи, як його дотики пробуджують щось у мені, щось живе, але водночас чуже.  

Але раптом, як спалах, у пам’яті виникає Ігор. Його поцілунок, коли його руки тримали мене так, ніби я була цілим його світом. Той вогонь, що спалював усе всередині, той біль, що змішувався з щастям. З Олексієм цього немає. Є тепло, є ніжність, є бажання, але немає того, що рвало душу. Я застигаю, і Олексій відчуває це, відсторонюючись.  

— Усе гаразд? — питає він, і його голос сповнений турботи, а не образи.  

— Так, — шепочу, але мої очі уникають його. — Просто… мені треба час.  

Він киває, його рука легенько торкається моєї щоки, і він усміхається, хоч у його очах є тінь розчарування.  

— Я почекаю, — каже він тихо. — Скільки потрібно.  

Він іде, і двері тихо зачиняються за ним. Я залишаюся сама, сидячи на дивані, і відчуваю, як серце стискається. Олексій — він добрий, він теплий, він тут. Але Ігор усе ще в мені, і я не знаю, чи зможу колись відпустити той вогонь і той біль, що він по собі залишив.