18. Ігор

Минув тиждень, але повідомлення від Діани все ще палає в голові, як кострище. Її слова — про те, як чекала, як досі думає про мене, як хоче закрити минуле — рвуть душу щоразу, коли я їх згадую. Я не відповів. Не зміг. Телефон лежить у шухляді, вимкнений, бо кожен погляд на екран — це спокуса написати, розповісти їй про візок, про лікарню,  Ангеліну, але я не можу. Вона не заслуговує тягаря, яким я став.  

Мій дім — той, що колись був моїм притулком — тепер чужий. Ангеліна живе тут, але її майже не буває. Вона з’являється на годину-дві, кидає якісь фальшиві слова про турботу, а потім зникає — на зустрічі, на дзвінки, на своє нове життя, де я, здається, лише перешкода. Її холодні очі, папери, наш “шлюб” — усе це, як ланцюги, що тримають мене в цій клітці, але я не маю сил вирватися. Реабілітація не дає результатів, ноги — мертвий вантаж, і слова лікаря про те, що “надії не буде”, звучать у голові, як вирок.  

Ельвіра вивозить мій візок на подвір’я, у сад, де колись усе цвіло — яблуні, троянди, трава, що пахла літом. Тепер сад здається сірим, хоч осінь ще не забрала всіх кольорів. Сонце тьмяне, і холодне повітря кусає шкіру. Я дивлюся на дерева, на гойдалку в кутку, де колись сидів із Діаною, і туга стискає груди, як лещата. Ельвіра зупиняє візок біля лавки, її руки, як завжди, акуратні, але я бачу, як вона стискає губи, ніби хоче сказати щось важливе.  

— Ігоре, — її голос тихий, із легким акцентом, але в ньому є сила, що, як не дивно, мене дратує. — Тобі треба жити. Треба боротися. Ти не можеш просто сидіти тут і здаватися.  

Я повертаю голову, і гнів спалахує, як порох. Її слова — як укол у серце, що й без того розбите.  

— Боротися? — мій голос хрипкий, ріже, як лезо. — Ти знаєш, що таке боротися, Ельвіро? Ти втрачала єдине кохання? Ти була тягарем самій собі?  

Вона завмирає, і її очі, темні, як осіннє листя, блищать. Сльоза котиться по її щоці, але вона не витирає її, лише дивиться на мене, і в її погляді — біль, якого я не чекав.  

— Я втратила чоловіка, — шепоче вона, і голос, як суха гілка. — Три роки тому. Аварія. Він не вижив. Я знаю, що таке втрата, Ігоре. І знаю, що здаватися — це не вихід.  

Її слова потрапляють в саме серце, і здається. залишають там опіки. Винувато  відчуваю, як гнів гасне, поступаючись місцем сорому. Її сльози,  біль — це як дзеркало, у якому я бачу свою слабкість. Вона втратила чоловіка, але стоїть тут, допомагає мені, вірить у мене, а я… я лише кричу, топлюся в депресії, дозволяю Ангеліні тримати мене в клітці.  

— Вибач, — буркочу, відводячи погляд. — Я не знав.  

Вона киває, витираючи сльозу рукавом, і її усмішка, слабка, але щира, повертається.  

— Нічого, — каже вона тихо. — Але ти сильніший, ніж думаєш. І Діана… вона написала тобі, правда? Не відштовхуй її. Не відштовхуй себе.  

Я мовчу, бо слова Ельвіри ріжуть, як ніж. Діана. Колись, коли мені було геть паскудно, я вилив цій чорноокій дівчині все, що думав і відчував до Діани. Я вже й забув про це, а Еля – ні. 

Повідомлення Діани — єдине, що тримає мене живим, але я не можу відповісти. Не можу бути для неї тягарем. Ангеліна, її маніпуляції, наш “шлюб” — усе це бруд, у якому я загруз, але Діана чиста, як той сад, яким він колись був. Я не заслуговую її.

Не тепер.

Ельвіра торкається мого плеча, її рука тепла, але я не дивлюся на неї. Дивлюся на гойдалку, на яблуні, на небо, що темніє. І розумію, що вона права — я мушу боротися. Але не знаю, чи вистачить сил.

— Поїхали назад, — кажу тихо, і голос звучить, глухо і надламано. 

Вона киває, і ми повертаємося до будинку, де Ангеліна, мабуть, знову не з’явиться. Але її тінь, як і тінь Діани, усе ще зі мною, і я не знаю, як вирватися з цієї пастки.