17. Діана

Минув тиждень

Лондонський ранок м’який, із легким туманом, що стелиться над вуличками Кемдена. Сонце пробивається крізь хмари, кидаючи золотаві плями на мокрий асфальт. Я сиджу в маленькій кав’ярні біля кампусу, тримаючи в руках теплий паперовий стаканчик із латте. Запах кави змішується з прохолодним повітрям, що вривається щоразу, коли хтось відчиняє двері. Навпроти мене — Олексій, його темне волосся злегка скуйовджене, а очі, теплі, як літній вечір, дивляться з тихою радістю. Він усміхається, розмішуючи свою каву, і в його погляді є щось, що змушує моє серце тенькнути — не болем, як раніше, а чимось новим, легким, майже незнайомим мені.  

Минув тиждень відтоді, як я написала Ігорю. Сім днів, що тяглися, як вічність, але він не відповів. Його мовчання — як остаточна крапка, як двері, що зачинилися назавжди. Спочатку це боліло, різало, як ніж, але з кожним днем біль слабшав, ніби рана почала загоюватися. Я втомилася чекати, втомилася триматися за минуле, що не повернеться. Лондон, із його гамірними вулицями, лекціями, кав’ярнями, змусив мене зрозуміти: я мушу жити далі. Не для Ігоря, не для спогадів, а для себе.  

Олексій відпиває ковток кави і дивиться на мене, його усмішка стає ширшою.  

— Знаєш, Діано, — каже він, і його голос м’який, але щирий, — ти змінилась. Стала частіше усміхатися. Це тобі пасує.  

Я сміюся тихо, відчуваючи, як жар заливає щоки. Його слова гріють, і я розумію, що він правий. Я справді почала усміхатися — не тому, що забула Ігоря, а тому, що вчуся жити без нього. Кожен день у Лондоні — це маленький крок, і Олексій, із його жартами, турботою, і що-ранковою кавою, став частиною цих кроків.  

— Просто… відпустила минуле, — відповідаю, і голос звучить спокійно, хоч у грудях усе ще тремтить щось невловиме. — Вирішила, що час рухатися далі.  

Його очі спалахують, і він нахиляється ближче, ставлячи стаканчик на стіл.  

— Це круто, Діано, — каже він, і в його голосі чути радість, змішану з легкою обережністю. — Слухай… може, ми могли б провести час разом? Ну, не просто каву попити. Прогулятися, сходити кудись. Як думаєш?  

Я завмираю, і серце пропускає удар. Його пропозиція — проста, але в ній є щось більше, ніж дружній жест. Я бачу це в його очах, у тому, як він чекає відповіді, злегка затамувавши подих. І вперше за довгий час я не відчуваю страху. Не відчуваю, що зраджую себе чи Ігоря. Олексій — не він. Але, можливо, це й добре. Його доброта, легкість, щирість — це те, що мені потрібно зараз, у цьому місті, де я вчуся бути собою.  

— Так, — кажу, і голос звучить твердіше, ніж я очікувала. — Я б хотіла.  

Його усмішка стає ще ширшою, і він відкидається на спинку стільця, ніби з нього зняли тягар.  

— Клас, — відповідає, і в його голосі чути полегшення. — Тоді домовились. На вихідних?  

— На вихідних, — киваю, і легке тепло розливається в грудях.  

Ми допиваємо каву, і розмова тече легко — про семінар, про Лондон, про те, як він одного разу заблукав у метро і ледь не запізнився на лекцію. Я сміюся, і це відчуття — чуже, але приємне, ніби я нарешті дозволяю собі бути тут, у цьому моменті. Ігор усе ще десь у глибині душі, але його тінь стає блідішою. Я написала йому, сказала все, що мала, і його мовчання стало відповіддю. Може, це й правильно. Може, це знак, що час відпустити.  

Коли ми прощаємося біля кампусу, Олексій махає рукою, і я йду додому, відчуваючи, як легкість у грудях змішується з тихою радістю. Вулички Кемдена гудять життям, і я вперше за довгий час не відчуваю себе чужою. Я не знаю, що буде з Олексієм, чи стане він кимось більшим, ніж другом, але я готова дізнатися. Життя йде, і я хочу йти разом із ним.

Щойно я поринає в легку ейфорію думок, Олексій наздоганає мене. 

— Ти передумав іти додому? — усміхаюсь йому. 

— Хоче провести тебе спершу, — усміхається у відповідь.

Олексій іде поруч, його кроки впевнені, а голос, коли він розповідає щось про нову виставку в галереї, звучить тепло, з легкими нотками гумору. Я усміхаюся, слухаючи його, і відчуваю, як його присутність заспокоює, ніби ковдра в холодний вечір.  

Ми зупиняємося біля дверей моєї квартири, і я дістаю ключі, відчуваючи, як серце тенькає від його близькості. Він стоїть близько, занадто близько, і його очі, темні, з іскрами, дивляться на мене з якоюсь тихою впевненістю.  

— Дякую, що провів, — кажу, і голос звучить м’якше, ніж я планувала.  

— Завжди радий, — відповідає він, і його усмішка стає звабливою, з легким відтінком пустощів.  

А потім він нахиляється, і все відбувається швидко, але водночас ніби у сповільненій зйомці. Його губи торкаються моїх, і поцілунок — палкий, гарячий, сповнений бажання. Я відповідаю, мої руки мимоволі знаходять його плечі, і на мить здається, що я можу розчинитися в цьому моменті. Олексій звабливий, його дотик приємний, його запах — суміш кави і свіжого осіннього повітря — п’янить. Його пальці легенько торкаються моєї шиї, і я відчуваю, як тепло розливається по тілу.  

Але раптом, як спалах, у пам’яті виникає Ігор. Його поцілунок — той, коли його руки тримали мене так, ніби я була єдиною у світі. Той поцілунок був не просто дотиком, а вибухом, що пронизував до кісток, що змушував серце зупинятися і битися водночас. З Олексієм цього немає. Є тепло, є ніжність, є легкі нотки збудження, як і має бути, але немає того вогню, що спалював мене зсередини. Я відсторонююся, ледь помітно, і його очі шукають мої, сповнені запитання.