16. Ігор

Палата тьмяна, світло від лампи над ліжком ледве пробивається крізь вечірні сутінки. Телефон у руці гарячий, ніби тримаю розпечене вугілля. Повідомлення від Діани світиться на екрані, і кожне слово ріже, як ніж: вона чекала, вона досі думає про мене, але хоче закрити це, жити далі. Серце стискається, і я відчуваю, як сльози печуть очі, але не дозволяю їм пролитися. Згадую голос лікаря в коридорі, його слова, що пробили, як куля: 

“Такими темпами надії на одужання не буде”.

Ноги — мертвий вантаж, біль у попереку не вщухає, і кожен день у реабілітаційному залі лише підтверджує, що я можу ніколи не встати.  

Вдивляюся в її слова на блідому екрані, і в голові крутиться одне: я не можу стати для неї тягарем. Не можу написати, розповісти про візок, про лікарню, про те, що я — зламана оболонка того, ким був. Вона заслуговує іншого — того, хто може йти поруч, а не тягнути її вниз. Уява малює її: вона сміється, п’є каву з кимось, можливо, з тим Олексієм, про якого згадувала колись. І я не маю права прив’язувати її до себе, до цього ліжка, до цієї безнадії.  Доки вагався — втратив  свій шанс, але не можу позбавити шансу на щастя її…

Пальці тремтять, коли натискаю кнопку, і екран телефону гасне. Закриваю його, ніби зачиняю двері до неї, до того життя, яке в мене (чи в нас?) могло бути. Телефон падає на столик із глухим стуком, і я безсило відкидаюся на подушку. Стеля наді мною — сіра, порожня, як все всередині. Дивлюся в одну точку, де тріщина в штукатурці нагадує розлом, і відчуваю, як відчай накриває, як темна вода. Ельвіра казала не здаватися, але що я можу, коли кожен день — це стіна, яку не пробити? Ангеліна зі своєю брехнею, Влад зі своєю сліпотою — вони всі десь там, але мені байдуже. Є тільки Діана, її слова, і правда, що я не можу бути тим, кого вона потребує.  

Біль у попереку пульсує, але він ніщо порівняно з порожнечею в грудях. Закриваю очі, але сон не йде. Лише її ім’я — Діана — стоїть перед очима, і я знаю, що не відпишу. Не зараз. Не коли я такий.

Я не відповім їй… Очі нестерпно печуть, але я встигаю видалити її повідомлення і номер телефону з кодом не з України… Доки не передумав. Не можу… Я не можу… А вона заслуговує на щастя. а не на тягар…