15. Ігор

Палата тьмяна, світло від лампи над ліжком ледь пробивається крізь вечірні сутінки, що лізуть у вікно. На столику переді мною стоїть тарілка з кашою, що пахне лікарняною їдальнею – прісною, без смаку, як усе моє життя зараз. Треба поїсти, щоб випити ліки, але виделка в руці здається важкою, як гиря. Кожен рух – це боротьба, не лише з тілом, а й із думками, що гризуть, як вовки.

Сьогодні був черговий день у реабілітаційному залі, і знову нічого. Жодного руху в ногах, жодного поколювання, лише біль у попереку, що рве, як ніж, і слова лікаря: “Напруж м’язи, Ігоре, зосередься”. Але як зосередитися, коли надія тане, як сніг під дощем? Тріщина в хребті, – це звучить, як вирок, хоч Ельвіра і твердить, що шанси є.  

Гнів і відчай змішуються в грудях, стискаючи горло. Згадується Діана. Може й добре, що вона тепер далеко. Не хочу бути їй тягарем – зламаним, прикутим до візка, слабким. Не хочу, щоб вона бачила мене таким. А ще Ангеліна… І слова Ельвіри, що вона найняла її, що я “зручніший” у лікарні. Гнів спалахує, але він тьмяний, заглушений депресією, що накриває, як чорна хвиля.  

Ельвіра сидить поруч, її розкосі очі дивляться з тихою турботою, але я не можу витримати її погляд. Вона тримає ложку з кашею, ніби я дитина, і це дратує ще більше.  

– Ігоре, поїж, – каже м’яко, з легким акцентом. – Треба, щоб ліки подіяли.  

– Я не хочу, – бурмочу, відштовхуючи тарілку. – І займатися не хочу. Це марно, Ельвіро. Нічого не виходить. Я не встану.  

Вона завмирає, і її очі темніють, але вона не відводить погляду.  

– Ти справді хочеш, щоб Ангеліна тебе забрала? – питає тихо, і в її голосі є щось гостре, як укол. – Ти ж сам казав, що вона використала тебе.  

– А що? – кажу, і голос рветься від злості. –- Вона хотіла активи, правда? Ну, до активів додається чоловік-інвалід. Нехай бере все, що бажала. Нехай піклується, раз така розумна.  

Ельвіра сумно усміхається, і ця усмішка ріже, як ніж. Її очі блищать, ніби вона хоче сказати щось, але стримує себе.  

– Ти не такий, Ігоре, – шепоче вона. – Ти сильніший. Не дозволяй їй перемогти. Не дозволяй собі здатися.  

Я відводжу погляд, бо її слова – як дзеркало, у якому бачу себе: зламаного, розбитого, без надії. Не хочу чути цього. Не хочу вірити.  

– Я втомився, – кажу тихо. – Хочу спати.  

Вона киває, не наполягаючи, і допомагає мені лягти. Її руки акуратні, але я відчуваю, як вони тремтять, ніби вона боїться, що я остаточно здамся. Вона виходить, тихо зачинивши двері, і я залишаюся сам із тишею, що гнітить. Закриваю очі, але сон не йде. Згадується Влад, його розбите обличчя, коли я сказав йому про шлюб із Ангеліною. Його слова: “Я не знав”. І її холодний голос, її маніпуляції. Гнів тліє, але депресія гасить його, залишаючи лише порожнечу.  

Раптом чую тихі голоси в коридорі. Ельвіра говорить із лікарем, їхні слова ледь долинають, але я напружую слух.  

– …такими темпами надії на одужання не буде, – голос лікаря суворий, але втомлений. – Він не старається. Якщо він здасться, ми нічого не вдіємо.  

Слова падають, як камені, і кожен б’є в груди. Надії не буде. Я розбитий, і не лише тілом. Серце стискається, і я відчуваю, як сльози печуть очі, але не дозволяю їм пролитися. Я не слабак. Але що, якщо лікар правий? Що, якщо я ніколи не встану? 

У цей момент телефон на столику вібрує, і екран спалахує. Повідомлення. Пальці тремтять, коли беру телефон, і серце зупиняється, коли бачу її ім’я. 

Діана

Її слова на екрані – як удар, і як ковток повітря після довгого занурення:  

“Ігоре, я не знаю, чи прочитаєш ти це. Але я мушу сказати. Я чекала тебе. Чекала, поки годинник не пробив дев’яту. Ти обіцяв, але не прийшов. І я поїхала, бо не могла залишатися в тому болі. Але я досі думаю про тебе. Досі відчуваю тебе. Мені потрібно знати, чому. Потрібно закрити це, щоб жити далі. Якщо ти прочитаєш, напиши. Хоч щось.”  

Слова рвуть душу, і я відчуваю, як сльози, які так довго стримував, котяться по щоках. Вона чекала. Вона не забула. Але вона хоче закрити це, жити далі. І я не можу її звинувачувати. Я не прийшов. Аварія, кома, візок – усе це вкрало мій шанс. Але її слова, біль, туга – вони запалюють іскру, яку я думав, що втратив. 

Стираю очі і стискаю телефон, ніби він може втримати мене від падіння. Ангеліна, її брехня, шлюб – все це тепер здається дрібницею…