14. Діана 

Ранок у Лондоні холодний, але сонячний, і промені пробиваються крізь сірі хмари, кидаючи тіні на мокрий асфальт. Дивно, та ці кволі промінчики дають мені якусь дивну, щемку надію…

Йду до кампусу, стискаючи ремінець рюкзака, і намагаюся зосередитися на заняттях, на формулах, на словах професора Ленгорна, який учора так тепло хвалив мою роботу. Але думки, як завжди, зрадницьки повертаються до Ігоря. Його обличчя, його голос переслідують мене, як привид. Згадую фотографію з озера, його руку на своєму плечі, і туга стискає груди, ніби хтось вичавлює з них повітря. Але цього ранку є і щось нове – думки про Олексія. Його сміх учора з Сарою, той несподіваний укол ревнощів, що змусив серце здригнутися. Чи може бути, що він мені подобається? Чи це просто самотність, що штовхає до нього, до тепла, до його доброти, яка стала якорем у цьому чужому місті?  

Намагаюся відмахнутися від цих думок, але вони повертаються, як хвилі. Олексій – не Ігор. Він не обіцяє і не зникає, він просто поруч, із його жартами, кавою, тихою турботою.

Але Ігор… Його тінь усе ще тут, у кожному ударі серця, у кожному спогаді. Як я можу дозволити собі відчувати щось до Олексія, коли моє серце все ще належить тому, хто не прийшов? Але вчора, коли бачила його з Сарою, відчула щось, що змусило задуматися: чи не час жити далі? Чи не час відпустити минуле, яке тримає мене, як ланцюги?  

Біля кампусу помічаю Олексія. Він стоїть біля кав’ярні на розі, тримаючи два паперові стаканчики з кавою. Його усмішка, тепла, як літнє сонце, спалахує, коли він бачить мене, і він простягає один стаканчик.  

– Доброго ранку, Ді, – каже він, і його голос легкий, але в ньому є щось щире, що змушує серце тенькнути. – Солодке латте, як ти любиш.  –

– Дякую, – відповідаю, і пальці торкаються його руки, коли беру стаканчик. Жар заливає щоки, і я швидко відводжу погляд, ховаючись за ковтком кави.  

Ми сідаємо на лавку біля входу до корпусу, і він розповідає щось про семінар, про те, як ледь не проспав, бо вчора допізна читав матеріали. Його сміх, легкість, присутність – усе це заспокоює, але водночас бентежить. Згадую, як він провів мене додому, як дзвонив посеред ночі, як дав відповіді на тест. І розумію, що він мені подобається. Не так, як Ігор, не з тим болем, що рве душу, але з якоюсь тихою ніжністю, що лякає своєю новизною.  

– Діано, – раптом каже він, і його голос стає серйознішим, – життя йде. Знаєш, я бачу, як ти тримаєшся за щось… за минуле. Але подумай, чи варто?  

Слова падають на благодатний грунт, як іскри на сухі гілки, і я завмираю, стискаючи стаканчик так, що картон м’яко хрустить. Він не називає Ігоря, але знає. Знає, що моє серце все ще там, в Україні, у тій квартирі, де я чекала, втупившись у двері.  

– Я… я не знаю, – шепочу, і голос тремтить. – Це не так просто.  

Він киває, не наполягаючи, і його очі, темні, теплі, дивляться з розумінням.  

– Просто подумай, – каже він тихо. – Ти заслуговуєш бути щасливою. Тут. Зараз, а не колись і можливо. 

Він встає, допиваючи свою каву, і ми йдемо на заняття. Але його слова крутяться в голові весь день, як мелодія, яку не можу забути. Чи варто триматися за минуле? Ігор не прийшов. Не написав. Не подзвонив. Може, він забув мене, як я намагалася забути його. Може, Олексій правий, і час жити далі?

Вечір накриває Лондон, і я йду додому сама. Вулички тихі, ліхтарі кидають тьмяне світло на мокрий асфальт, і кожен крок відлунює в тиші. Згадую Олексія, і легке тепло розливається в грудях. 

Але Ігор… Його тінь усе ще тут, і я знаю, що не зможу рухатися далі, поки не закрию цей гештальт. Поки не скажу йому все, що лежить на серці.  

У квартирі тиша гнітить, але цього разу вона не така важка. Сідаю на ліжко, беру телефон і відкриваю месенджер. Ім’я Ігоря світиться, як маяк, і пальці тремтять, коли набираю повідомлення.  

“Ігоре, я не знаю, чи прочитаєш ти це. Але я мушу сказати. Я чекала тебе. Чекала, поки годинник не пробив дев’яту. Ти обіцяв, але не прийшов. І я поїхала, бо не могла залишатися... Але я досі думаю про тебе. Досі відчуваю тебе. Мені потрібно знати, чому? Потрібно закрити це, щоб жити далі. Якщо ти прочитаєш, напиши. Хоч щось.”  

Натискаю “відправити”, і серце стискається, ніби я щойно скинула тягар, але водночас відкрила стару рану. Відкладаю телефон і дивлюся у вікно, де Лондон тоне в темряві. Олексій правий – життя йде. І я мушу йти разом із ним. Але спершу треба закрити двері в минуле. Тільки тоді я зможу зрозуміти, чи є місце в моєму серці для когось іншого. Для Олексія. Для нового життя…